Четвертий вимір. Шрами на скалі (збірник)

Почав працювати в канцелярii Петербурзького унiверситету.

Вiсiмнадцятого березня у мою квартиру увiрвалися Дубельт i петербурзький обер-полiцмейстер Кокошкiн.

– До нас надiйшов донос вiд Костомарова, що ви органiзатор протидержавного слов'янського товариства, – сказав Дубельт. – Ми арештовуемо вас.

Кокошкiн почав робити обшук…

Алiна Крагельська

На початку квiтня широко розлився Днiпро – зелено-жовтi води затопили лiвобережнi луги аж до небокраю, – переправа на поромi з екiпажем i четвiрнею коней була важка й небезпечна; Анеля Устимiвна, яку сам Бог покарав невiдомо за якi грiхи ненависним каторжником, зчиняла iстерику i тут же, при Алiнi й Тетянi Петрiвнi – матерi Костомарова, – проклинала той день i ту хвилину, коли дала згоду на шлюб своеi дочки з пройдисвiтом, котрий хтозна-якими дорогами доплiвся до Киева, влiз у довiр'я вчених i ii шляхетноi сiм'i, несучи в собi первородний грiх людей пiдлого стану – злочиннiсть.

Пором нарештi причалив до берега, Анеля Устимiвна заспокоiлася i, мабуть, до самого Петербурга, бiльше тисячi верств весняними розтанями, не вiдкрила б уст, якби в Броварах, бiля станцii, iхнiй екiпаж не наздогнав перекладну хуру, в яку вiзник запрягав коней, – неподалiк стояли жандарм, полiцейський i цивiльний у кожусi та баранячiй шапцi.

– Ще один каторжник, будьте ви проклятi! – засичала Анеля Устимiвна, i тодi Тетяна Петрiвна, яка досi нiби й не чула образливого бурчання свахи, повернула до неi свое суворе обличчя, постукала до вiзника, щоб зупинився, i проказала:

– Та цитьте, ви! Це ж Тарас Григорович…

Екiпаж зупинився.

– Так це ж усiх вас, Боже мiй! – зойкнувши, пiдбiгла до Тараса Григоровича, припала до його грудей. – А за вiщо, ну скажiть – за вiщо?!

Тарас поцiлував Алiну в щоку, пiдiйшов до Костомаровоi, схилився до ii руки.

– Бiдна матуся, – похитав головою, – бiдна Миколина молодесенька наречена… Ой, лихо, лихо.

Пiдiйшли жандарми, узяли Тараса пiд лiктi, повели до хури, пiдштовхнули його, щоб вилазив.

– Не винен ваш Микола, матiнко! – гукнув Тарас. – Хiба в тому, що зi мною побратався. Прости ж мене i не кляни!

Свиснув вiзник, трiйця кур'ерських коней рвонула з мiсця вчвал, Тарас Григорович пiдняв шапку над головою i помахував нею, поки хура не сховалася за придорожнi тополi.