Четвертий вимір. Шрами на скалі (збірник)

Народ квапився звiдусiль на Мейдан; духани, кав'ярнi i виннi пiдвальчики видихали з себе млоснi запахи вина i кави, телесувалися люди i нав'юченi зеленню та виноградом осли й верблюди; ядучий дим курився з мангалiв i торне[5 - Похiдна пекарня (груз.).], погоничi вигукували свое «хабарда, хабарда!»[6 - Дорогу! (груз.)]; флегматичнi араби куняли над крамом, димлячи кальянами, снували озброенi горцi, видзвонювали карбiвничi й ковалi, спiвали ашуги. У всiх провулках, закамарках, проходах, навiть на схiдцях народ торгував.

Гулак пробирався краем, щоб втрапити до своеi вулички, на душi було тривожно, нiби дома щось погане трапилося, вiн забув про свого друга Гiвi, поспiшав.

– Гамарджоба[7 - Грузинське вiтання, дослiвно – перемога.], професоре! – почув знайоме вiтання, озирнувся, та не побачив поблизу красеня кахетинця. Може, причулося?

– Не вгорi я, внизу, ах, забув, ти ж – як сова вдень!

Гулак глянув на брук i, побачивши пiд ногами непоправного злодюжку-кiнто за шевським причандаллям, ахнув з подиву: Гiвi працював!

– Починаеться iнше життя, професоре, – розвiв руками кучерявий вирлоокий парубок, – тiльки не думай, що ти мене вивiв на шлях праведний.

– Не вiрю, не вiрю, – похитав головою Гулак.

– Слово джигiта!.. Колись навiть царi навчалися ремесла, бо царство нестiйке, а ремесло вiчне.

– Можливо, Гiвi… Мабуть, через ту непевнiсть багато грузинських царiв були лiтераторами.

Микола Іванович всмiхнувся на прощання Гiвi, притис руку до грудей i подрiботiв чимдуж вуличкою.

– Терезо… Терезо! – покликав голосно, його враз дiйняв страх, що ii немае вдома, що вона кудись зникла.

Вiд кухонноi плити сполохано повернулася дружина.

– Що з тобою, Нiко?

– Та нiчого… Нiчого.

Микола Іванович аж обм'як, побачивши омолоджене свiтлом ранiшнього сонця обличчя Терези. Вона була в цю мить напрочуд вродливою, зовсiм iнакшою, нiж завжди, Гулаковi здалося, що вiн бачить ii надто молодою, вiддаленою, чужою, нiби на фотографii.

Тереза ступила до нього, у очах свiтилася новина; не вiдриваючи вiд чоловiка погляду, сягнула рукою до столу, взяла газету, подала йому.

– Батонi Іраклiй тiльки-но принiс. Прочитай ось тут: у Тифлiс приiхав Костомаров!

Микола Іванович здригнувся, схлипнув:

– Костома-а-ров?!

– Батоно Нiколо, ви не радi? – озвалася з дверей Нана.