Четвертий вимір. Шрами на скалі (збірник)

При своiй короткозоростi Костомаров не розрiзняв облич, та й не намагався, його погляд ковзнув мiж нахиленими головами понад столом аж у другий кiнець зали i зупинився на трьох освiтлених страусових яйцях, що висiли у проймi розписаного в'яззю мiхраба, вмурованого в стiну… Чому православний Воронцов помiстив в iнтер'ерi дзеркальноi зали священний iсламський атрибут, важко сказати; а може, у символi мусульманськоi духовноi зосередженостi – страусових яйцях – е щось справдi магiчне, може, намiсник у хвилини дозвiлля, уподiбнюючись iмамовi, вiдмежовувався вiд марностi високоi державноi служби i думав про сенс власного iснування без чинiв, посад, багатств, палацiв, про власне «я» з його единою правдивою вартiстю – сумлiнням, бо чому в цю мить прикувався до мiхраба зiр уславленого вченого Костомарова, чому в мент споглядання iсламського символу вiри забув вiн про науковi проблеми, якi завжди були змiстом його життя, i нiби вперше вiдчув, що iснуе во плотi – iз своiм знемiчнiлим тiлом, втомленими звивинами мозку, хворими очима, теплими пальцями нiг, якi незабаром схолонуть, i настане кiнець усьому; iснуе окремо вiд мислення, а мисль спостерiгае збоку його душу, що прозирае крiзь кволу тiлесну оболонку, оцiнюе, судить, складае вирок не на нинi – на вiки; i та мисль не може зараз переадресувати йому власнi його слова, продиктованi пiд час хвороби для автобiографii, слова, присвяченi людинi, котра сьогоднi не хотiла признати його: «Больше сея любви никтоже имат, да аще положит душу за други своя».

Не маю я любовi? Хто смiе сказати… Що ж тодi спонукало мене зробити все те, що я зробив?

Усе життя – вiд першого самоусвiдомлення аж донинi – промордувалося в неостуднiй пристрастi до книг, знань, до невсипущоi працi, через яку втратив усе, що належиться кожнiй людинi: сiм'ю, здоров'я, затишок – хiба це не любов? А якщо нi, то якi почуття гнали його, немов ерiнii Ореста, по всьому свiту, помщаючись чомусь саме йому за темноту народу, серед якого вирiс, – шукати зернин iсторичноi правди, щоб повернути зiр i слух, а головне – мисль знiвеченим рабством людям? Себелюбство, марнославство, пиха? Таж нi! Для того, щоб уславитися i залишитися у вимiрах часу серед нащадкiв, не конче написати сотнi книжок, спорудити храм, мiст, мiсто чи намалювати Мадонну, не конче приймати на себе прокляття необхiдностi творення, не конче вкладати любов у шедеври, можна вкладати зло у стихiю нищення i цим уславитися на вiки.