Четвертий вимір. Шрами на скалі (збірник)

– Просвiтницькоi дiяльностi замало, братове, – мовив Гулак затим, як Костомаров виклав свою позицiю. Позаду в пiднебессi сяяли хрести Андрiiвськоi церкви, наче благословляли трьох неофiтiв на велике подвижництво. – Просвiтництво – це справа студентських гурткiв, подiбних до нашоi «Киiвськоi молоди», до якоi ми з Миколою належимо. Рiдна мова, лiтература, старовина, фольклор, освiчений помiщик – це, звичайно, дещо, але далеко не все, братове. У Дерптi польськi студенти готуються до збройного повстання проти царя… А хiба погас у Петербурзi росiйський революцiйний дух пiсля Сенатськоi площi? Усiм слов'янам треба стати спiльно.

 – Вiн очiкувально поглядав на стурбоване, пойняте тривогою обличчя Костомарова. Шевченко iшов попереду, нiби й не вслухаючись у розмови, якi точилися вельми часто.

…вони втрьох iдуть понад кручами в бiк Печерськоi лаври:…елегантний, пiдтянутий Микола Гулак; довговолосий, кострубатий… Микола Костомаров i Тарас Шевченко… безвусий, з бакенбардами, грацiйний i веселий.

– Єднатися з поляками для збройноi боротьби? – пiдвiв нарештi голову Костомаров, у очах його тiнилися нерозумiння i подив.

 – Нi, брате. Надто довго ми тузалися з ляхами… Не вiрю я в ту еднiсть.

Шевченко зупинився, повернувся, проникливо глянув на Костомарова.

– А ти хотiв би будувати новий дiм слов'янськими руками, – сказав, – i щоби поляки про це не знали? То з ким же в чортового батька будуватимеш, як не з сусiдами?

– Ти забув, Тарасе, скiльки мiж ляхами й украiнцями пролито кровi.

– Говори з ним – запалювався Шевченко. – Бились, доки було за що. А тепер i iх, i нас одна царська рука по голiвцi гладить. Пора вже й схаменутися.

– Усе залежить вiд згоди й охоти полякiв. Я вже сказав – единий наш рятунок у слов'янськiй федерацii. Ти, напевне, маеш рацiю, ляхи – теж слов'яни…

– Ну ось, ти – за слов'янський союз, – мовив Тарас. – І я теж. Складемо статут, програму, присягу. А пiд яке берло станемо?

– Я гадаю… Спочатку варто зiбрати всiх слов'ян до одного товариства, хай розговоряться про своi потреби.

І тiльки згодом братися за дiло, щоби пiд одним православним царем i в однiй православнiй вiрi всiм еднатися. То де вже тут мiсце полякам, католикам? Нi, нi…

– От тобi, бабо, й весiлля! – спересердя ударив руками об поли сурдута Шевченко. – Ти, Миколо, хочеш, бачу, всiх слов'ян до поповоi хати навернути, най тобi бiс. – І пiшов швидко, не оглядаючись.

Гулак i Костомаров наздогнали його неподалiк Лаври. Далi йшли поволi, мовчки.