Черлене вино. Манускрипт з вулиці Руської (збірник)

]: вiд Маська Калениковича з Понюшкова, Іваська Калдубицького з Пониковець, Костаса Жмудського з Пiдлисся – родовитого литвина, батько якого ще за Любарта осiв у Галичинi, Дзюрдзя Струтинського з Суходолу, Януша Пiдгорецького з Пiдгiрцiв, Нега Стрибоцького з Кутiв, Демка з Ожидова. Ішли кiннi й пiшi, у кольчугах, караценах i шоломах, з карабелами i гакiвницями, iшли i в свитах – неозброенi. Їх зустрiчали в замку литаврами i сурмами, i заздрили гоноровiй ратнiй службi кметi, якi платили дань медом, воском i борошном, робiтнi люди, що працювали на валах, i каланники, яких залишили обробляти землю.

Йдуть i нинi з самого ранку. В Одеську вже нiхто й не приховуе, що Івашко Рогатинський готуеться до вiйни з Ягайлом. Усi знають: минулого тижня Свидригайло прислав з Вiльнюса гiнця. По Симеонi-лiтопровiдцю Вiтовт прийматиме вiд Сигiзмунда корону в Тракаi.

Осташко ще не позбувся гнiтючого враження вiд сну, бачив ще розкриту книгу iз збляклими лiтерами, вiн стояв на порозi своеi хатини i думав про велику битву за Волинь i Галичину, яка нинi множиться у людях i душах, зрiе на його очах, а завтра вибухне полум'ям.

Надто далеко дiм лiтописця вiд серця Клiо, – сказав уголос Калiграф. – Я пiду до вас, ратнi люди, не можна менi стояти осторонь. Може, мое скромне слово пригодиться вам у боротьбi.

У вибивану пацьорками тайстру, яку з собою принiс iз Чехiв, поклав Осташко оправлену книгу, чорнильницю з циноброю, тростинове перо i, не зачиняючи дверей у халупi, подався звивистою стежкою з Бiлоi гори до передмiстя За Брамою.

Здалеку почув голосну розмову, смiх, що долинали вiд обiйстя Галайди. Пiдiйшов ближче, зупинився. Кушнiр реготав, узявшись руками за живiт, навпроти нього стояв у кумеднiй позi проповiдника колишнiй тивун Давидовича Мартин, який пiсля тiеi нефортунноi придибенцii на Гавареччинi ходив Олеськом, називаючи себе то iнклюзником, то упирем, то Христовим апостолом.

Івашко потримав Скрибку в казнi тiльки на час весiлля, аби не псував i так не надто радiсного весiльного настрою, а потiм вiдпустив. Суддя вiдхрестився вiд Мартина, мовляв, такого вiн i у вiчi не бачив, якийсь дурнуватий смерд на свою власну руку збирав вiд його iменi чинш, не впоминався теж у Івашка, щоб видав йому Микиту. Така поведiнка дивувала державця Одеськоi землi, знав-бо вiн мстиву натуру Давидовича.