Черлене вино. Манускрипт з вулиці Руської (збірник)

Та нiхто не знае того, що легка трость стае тяжчою вiд залiзного келепа, коли виписуеш на паперi слово, яке повинно увiчнити дiла нинi живучих, яке повинно жити ще й тодi, коли на мiсцi калюж кровi заряснiють кетягами кущi калини, а поламанi вiстря списiв перемiняться у червоний пiсок.

Зброярi нагострюють мечi i сушать порох у баштах, я ж розстеляю думки своi, з яких хочу викувати правдиве слово».

Роздiл четвертий

Трiстан та Ізольда

Широким свiтом ходив Трiстан, шукаючи Ізольди Злотокосоi.

Триста рокiв сповiщали про нього i про неi французькi трубадури:

«Сеньйори, сеньйори! Чи не бажаете ви послухати прегарну повiсть про любов i смерть?»

І голосили нiмецькi мiнезингери:

«Слухайте, як у великiй радостi й печалi кохалися вони i як померли».

І плакали чеськi шпiльмани:

«Багато зазнали вони переслiдувань i вигнань, але вбити кохання нiхто не мiг».

«І померли вони разом од нестерпноi муки – тiло з тiлом, уста з устами», – заспiвали й русинськi скоморохи.

Широким свiтом ходив Трiстан i приблукав на Галицьку землю.

Зима зустрiлася з весною задовго до Стрiтення. Вранцi несподiвано подув з Гологорiв на Вороняки теплий вiтер, наче прорвався враз з iх гарячоi утроби. Пiвдня шугали бiлi стрiли з Пiдлиського хребта на Гавареччину, яка багато днiв проспала, засипана снiгом, у глибокiй вижолобинi; до вечора снiг зм'як, мов глина у пальцях гончара, а вночi задзвенiли струмки. Вони наздоганяли один одного, збiгаючи з горбiв, зливалися i квапилися з обох схилiв гiр – котрi до Стрипи й Серету, котрi до Стиру й Бугу – розмивали кригу на рiках, й другого дня рушили до морiв веснянi води.

Ще позiхали гончарi в простуджених хатах, цiпенiла замерзла глина в купинах на подвiр'ях, з горбатих холодних печей ще не встигла стекти торiшня сажа, а вже протоптували до обiйсть першi стежки десятники Давидовича, який розкидав своi маетки по Одеськiй землi, мов струпи по тiлi; гримали у дверi, вимагаючи чиншу.

Суддя готувався до весiлля.

Гончар Микита – вiн восени взяв собi iз Шпиколосiв, що бiля Золочева, молоду вдовицю, родовиту гончарку, в якоi пальцi звивалися, наче в'юни, коли крутила на крузi масну глину, – Микита чекав весни, немов спасiння, i зрадiв iй, такiй раннiй, бо, як то кажуть, з'iв русин головку маку i два тижнi постить… Негучне весiлля справив, але й не поминув жодного гончара з Гавареччини, то якраз вистачило йому всього лiтнього заробiтку на брагу, а за жiнчине прокапарили зиму.