Через перевал

І Євген Маланюк, Улас Самчук, Іван Багряний – провiсники нинiшньоi переломноi епохи… А може, це не вигнаний i не вбитий, а поставлений на колiна Павло Тичина, який своiми колаборантськими вiршами вимолював, як i Овiдiй, пощади в тирана, й тиран подарував йому життя, бо потрiбнi йому були не лише трупи, а й скалiченi спiвцi, перемiненi з генiiв у посмiховиська, – i нiхто нинi на своiх знаменах не запише жодного рядка зганьбленого поета. А записали б – i замайорiли б змережанi високою поезiею штандарти, якби тиран зробив iз спiвця мученика, а не блазня!

І ще подумав Майстер: а що буде з Украiною в майбутньому?

Чому ж будучнiсть так чорно закрита перед людиною – може, то для примусу вiдшукати себе самого в невiдомостi або – для можливостi самостiйно застосовувати власний спосiб боротьби за свободу? Бо чи ж би я карався в непосильнiй працi весь свiй вiк, якби думав, що та свобода й без мене прийде – мовляв, хто я такий? А якби всi були впевненi, що й без них настане воля, то чи б настала? А нi… Мудрий Господь у мистецтвi керування свiтом!

А все ж, чому iз своiм богоданим розумом не можу передбачити, що вiдбудеться в моiй Украiнi, коли мене не стане? Це мучить, сердить, доводить до богохульства, та найгiрше те, що – як душу витолочать сумнiви – я, немов останнiй боягуз, полегшено зiтхаю: адже мене колись не буде i я не бачитиму найстрашнiшого – вимирання людства з причин немудроi людськоi дiяльностi… Чому Ти, о Господи, дав менi розум, любов, доброту, працьовитiсть, а позбавив дару провидiння: зробив Ти це для мого добра, а чи для свого спокою? Скажи менi хоч увi снi, заспокой мене, Боже!.

Северин кинув поглядом на море, що вихоплювалось iз гаванi та заток у безмежну далину й десь там зливалося з небом. Далеко, бiля свого причалу, дрiмав пiд ласкавим осiннiм сонцем маленький, схожий на горiхову лушпайку, бiлий теплохiд «Ренесанс», i подумалося Майстровi, що то виплив на три моря бiблiйний ковчег або ж мiфiчний корабель аргонавтiв, з якого п’ятсот письменникiв спостерiгають, як потоп заливае останню iмперiю, й вона занурюеться в каламутнi вири.

Гей, та чи це мудро вчинено? Зiбрати докупи стiльки мислячого люду й кинути пiд можливi бурi й шторми?.. Тiльки краечком зачепила пам’ять згадка про затонулий крейсер у Тихому океанi – тодi, як Северин служив на Камчатцi.