Бо війна – війною… Через перевал (збірник)

Трильовський знiтився, бо ж не ради слiз, а задля прославлення стрiлецькоi вiдваги наказав привести сюди слiпого; стрiлець невтiшно плакав, затуливши долонями обличчя; Трильовський виголосив тост, заглушуючи плач страждальця:

– Пiднесiмо, товариство, келихи за нашого героя! Хай живе стрiлець Адрiан!

Нiхто не пригубився до келихiв, запала гнiтюча тиша, серед якоi почувся тихий голос слiпого стрiльця:

– А ви спитали мене, чи я хочу жити?..

Ситуацiя стала надто прикрою. Полковник поплескав стрiльця по плечу, втiшаючи: «Weine nicht, weine nicht, alles wird in Ordnung!»[25 - Не плач, не плач, усе буде гаразд! (нiм.

Трильовський спохмурнiв: великоднiй снiданок з участю ослiплого героя мав пiдiгрiти бойовий дух старшин, якi завтра-позавтра вiд'iдуть на фронт, а вийшло навпаки: кожен подумав, що й з ним може таке трапитися. Михайловi згадався його моторошний страх, коли вiн, опритомнiвши, довго не мiг розплющити очей… хай станеться невiсть-що, тiльки не це, не це!

Професор Боберський, шукаючи виходу iз незручного становища, кинувся до дверей роздягальнi, де чекали з подарунками для старшин дiвчата з Украiнського комiтету допомоги пораненим, вiдчинив дверi, кивком голови запросив iх до зали, i пiшли вони довгим рядочком – молодi, свiжi, вродливi, у вишиваних блузочках, – несучи на руках перев'язанi малиновими стрiчками пакунки; вони зупинялися бiля кожного старшини i, мило усмiхаючись, просили взяти презент.

Михайло сторожко чiплявся поглядом до кожного дiвочого обличчя, немов хотiв упiзнати в котромусь Катрусю, хоч знав, що ii тут не може бути, Гриць сказав би; вiн зиркнув на Шепетюка i в ту мить побачив його незрозумiле замiшання; Гриць рвучко вийшов з-за столу й схопив одну дiвчину за руку, забираючи вiд неi пакунок, дiвчина скрикнула: «Пусти мене, я уже знаю, що вiн тут!»; Михайло кинувся до них, повернув до себе дiвчину обличчям i впiзнав.

– Так ось де ти воюеш! – проказав, вiдступивши на крок.

– Не смiй! – скрикнула Катруся; вона була така сама, як рiк тому на Великдень у Пилипiвцi, – бiла пiнка на молоцi; сине полум'я образи зблиснуло в ii очах i враз погасло: – Михасю, усюди ж вiйна, а я доглядала iх… i тебе доглядала б, якби знала…

Вони утрьох вийшли iз зали, i надворi сказав Михайло до Гриця:

– Негiдник ти!.. Пробач, Катрусю, – обняв вiн дiвчину, – вибач менi, любко…. Тепер я тебе нiколи саму не залишу.