Бо війна – війною… Через перевал (збірник)

Хотiв цi слова викрикнути, та запекло у грудях, i вiн прокинувся. Погляд його впав на сiрий коц, що покривав груди, i на ньому вiн побачив великого Залiзного хреста, який придавлював i не давав дихати; хрест зменшувався i зменшувався, став нарештi зовсiм малий, вiн був причеплений колечком до голубого трикутника, з-пiд якого стримiла сталева шпилька.

Михайло втямив, що все те, увi снi бачене, сном не було: до палати насправдi заходив iз нагородами архiкнязь Карл, i з ним Михайло розмовляв так зухвало… Пiдвiв очi, сподiваючись наяву побачити престолонаслiдника, та нi його, нi вiйськових у проходi вже не було – стояв лише схилений на задню спинку Михайлового лiжка польовий курат, вiн пiдбадьорливо усмiхався, i Михайло впiзнав.

– Грицю!

– Це я, я, – промовив Шепетюк. – Найгiрше в тебе вже позаду. Ти будеш жити.

– Де Катруся?

– Не знаю, спи. Як видужаеш, поговоримо. Спи, Михасю.

Михайло слухняно стулив повiки.

Роздiл четвертий

Сталося те, що я передчував iз самого початку нашого вiдпочинку над озером Ямба-то: весь одинадцятий день чекали ми вертольота, та його не було.

Надвечiр ватрище погасло, й пiдступний холодний вiтер, яким потягло враз iз озера понад самою землею, роздув попiл, обкурив ним наглi намети й бунгало, i вони стали сiрi, як сама тундра, що за нiч зблякла, струсила з себе рештки барв, нiби те вчорашне холодне сяйво зв'ялило ii невiдчутною для нас спекотою, i вона перестала цвiсти, дихати, жити – зачаiлась, збрижившись, у страху перед знайомими iй холодами.

На краю галявини, де повинен був приземлитися вертолiт, лежали акуратно складенi нашi речi; Пеньков збирав у мiшок немитий бляшаний посуд, що валявся вiдучора навколо ватрища; вiн викидав недоiдки в попiл, я зупинив його: мовляв, вiддамо Веронiцi, – проте занiс недоiдене в бунгало; Юра й Вiктор, позакладавши руки в кишенi курток, нервово походжали вiд озера до табору й насвистували кожен свое; усi ми поглядали крадькома в небо, i нiхто нi з ким не розмовляв, тiльки Федiр до самого надвечiр'я стояв над озером спиною до табору, вдивляючись у далечiнь, врештi пiдiйшов до ватрища й промовив пiдбадьорливо:

– Нi хрена, прилетить!

Цим вiн нiби наказав нам, щоб нiхто нi про що не допитувався, нiчого ж особливого не трапилося, вiдпочинок продовжуеться; i ми зрозумiли, що треба знову розпалювати ватру, а речi заносити до наметiв.