Бо війна – війною… Через перевал (збірник)

Михайла здолала солодка знемога, повiки склеювалися до сну, та заснути вiн боявся, щоб знову не втонути в непам’ять: не мав певностi, що прокинеться ще раз, а вiн повинен дiзнатися, що було з ним пiсля його смертi пiд Макiвкою, хто винiс його з тухольськоi улоговини, куди занесли, де вiн тепер…

Поводив очима по боках: праворуч i лiворуч лежали на залiзних лiжках люди – такi ж, як i вiн, i не такi: з-пiд деяких покривал визирали обмотанi голови, схожi на мумii, тiльки кривавi плями на бандажах свiдчили, що тi люди ще живi; iншi страждальцi мали восково-жовтi щоки; однi лежали з розплющеними очима, iншi спали; в одного з-пiд покривала висовувалася, мов полiно, забинтована рука, в iншого – нога, подiбна до колоди… Михайло водив очима вiд лiжка до лiжка, i замiсть спiвчуття чи страху зродилася в його мозку жорстока цiкавiсть: iх убивали, а чи вбив хтось iз них хоча б одного ворога; на одну мить прокинулось у ньому блюзнiрське бажання, щоб усяк тут був убивцею, щоб не задарма скнiв i конав у цiй довгiй палатi, щоб дорого вiддав свое здоров’я або й життя… Та враз фiзично вiдчув, як його плаский багнет входить у щось хрустке й м’яке, немов гарбуз, i стоiть, повиснувши на багнетi, простромлена людина, немов овод на соломинцi, й вистогнуе: «Дiти моi…»

Нудота пiдкотилася з грудей до горла, Михайло хоче схопитися за горло рукою, та руки безвладнi, а може, iх i зовсiм немае… Та не цього злякався Михайло, а чiткого усвiдомлення, що вбив людину – не у слiпiй метушнi, не кулею на вiдстанi, не безлику, а конкретну, з карими очима й вусами, з баклажкою при боцi й з вiдкритим ротом, i зрозумiв, що цей привид нiколи вже не вступиться з-перед очей i переслiдуватиме його, невинного, усе життя, мов еринii античного Ореста…

Повернув голову i проказав зовсiм незнайомим для нього самого голосом; голос був приглушений i стогiнливий, як у того росiйського солдата, якого вiн убив; макабрична думка прошила мозок, що це не вiн лежить у палатi, а той солдат, який останнi своi слова вимовив по-украiнськи, Михайло ще раз повторив i вже впiзнав свiй голос:

– Де я? Скажiть, де я е?

Нiхто не вiдповiв.