Бо війна – війною… Через перевал (збірник)

Бiле личко почорнiе,

Поцiлунку жар зотлiе,

Тiльки в серцi буде рана,

А на грудях кров…

Михайловi губи ворушаться, повторюють слова вiрша, вони зразу ж запам'ятовуються, бо е його власними думками – слово до слова; вiн повторюе iх, не думаючи, що вони адресованi Ірцi Стромецькiй, то його власний бiль i поклик до бiлоголовоi Катрусi, яка десь е, мусить бути i яка повинна, якщо вiн загине, почути цей його заповiт.

– Андрiю, якби мене не стало, то хай то буде мiй вiрш. Не читай його Ірцi, а пiди в Пилипiвку i вiддай його Катеринi Шепетюк.

І скажеш: Михайло написав цього вiрша перед боем для тебе. Добре?

– Добре, Михаиле.

Нiч була морозна, мiсячна й тиха. Неймовiрно тиха. Жахливо тиха. На росiйському боцi – нi вогника, i стрiльцям заборонено прикурювати цигарки. У Головецькому i Грабiвцi зрiдка погавкують пси, нiби в мирний час, коли довкола безпечно i iм належиться лише давати знати господарям, що не сплять.

Перед свiтанком обходить окопи сам майор Бiрча з джурою: джура виймае з польовоi торби бутель з ромом, наливае у бляшаний пугар i подае по черзi стрiльцям; стрiльцi вдоволено покректують, хтось навiть здобуваеться на жарт: «Нема руму – нема штурму»; майор закiнчуе обхiд, а тодi мертву тишу будить пострiл iз гармати на росiйському боцi.

Довго вие стрiльно в повiтрi, завивае, мов поранений вовк, над головами стрiльцiв i вибухае далеко за окопами.

– Тримайтеся, хлопцi! – гукае сотник Цяпка. – Москаль «добридень» сказав.

За хвилю прокочуеться з окопа в окiп промерзле, хрипке, надривне i страшне:

– Алярм! Алярм! З Богом за цiсаря!

А за тим нiби хтось жаром або ж крупинками льоду сипнув за комiр:

– Вогонь!

Михайло стрiляе, стрiляе i Андрiй.

Навмання.

З одного i з другого боку звиваються у небо ракети, мов змii, стае видно, як удень; б'ють з обох бокiв гармати, шрапнелi розриваються над головами, хтось криком молиться i проклинае: «Господи, спаси i помилуй… а-а-а… мамо… басама…»; хтось лементуе з болю.

Москаль пристрiлявся, гарматнi стрiльна вибухають поряд, закостенiлi пальцi натискають на гашетку, кольба люто б'е у пiдборiддя, «верндель» гепае, мов канона…

– Муска, муска! – кричать лiворуч гонведи i вискакують з окопiв, кидають зброю, починають утiкати в бiк Головецького, позаду торохтить кулемет, кiлька гонведiв падають – вiд своiх, iншi вертаються в окопи й знову стрiляють.

Стрiляють Михайло з Андрiем. На сходi свiтлiе обрiй.