Бо війна – війною…

Зовсiм недалеко звiдси, он за тим затоном, ми позакидали вудки й терпляче чекали, поки клюне. Я поспитав геологiв: може, знають, чому озера за Великою Роговою називають Михайлiвськими. Вони розповiли менi легенду про таемничого Михайла, який бурлакував тут пiсля вiйни, а може, бурлакуе й досi, навiть показали заглибину, де була колись його землянка. Нiбито випустили чоловiка з воркутинського табору на волю, та вiн не захотiв уже повертатися до людей. Я вiрив i не вiрив, бо як тут можна жити, коли вiсiм мiсяцiв рiчно тиснуть лютi морози, шаленiють пурга, буревii та урагани.

Але звiдки взялася назва? Я думав про вiдчай людини, яка рiшилася на таке життя, та про ii фiзичну й моральну мiць – i в той мент моiх роздумiв побачив у шелюгах високу постать, що наче виросла з-пiд землi. Довговолоса, з кустратою сивою бородою людина, одягнута в оленячий кожух, ступила в наш бiк кiлька крокiв i зупинилася, спершись на рушницю, мов на костур. Я опустив вудлище, геологи посхоплювалися з мiсць, людина вийшла iз шелюгiв i зупинилася на вiдстанi десяти крокiв.

«Сiль, – сказав дiдуган. – Патрони».

У його голосi не було вимоги, погрози чи благання, чоловiк повiдомляв нас про те, що йому необхiдно для життя.

Ми пiдiйшли. Старець був узутий в добре зшитi чунi – певне, i одежу, i рушницю виторгував у оленярiв. Але за що?

«Знаю рибнi мiсця», – сказав чоловiк, пропонуючи нам свiй «товар» за сiль i патрони.

«Ти Михайло?» – спитав я.

«Михайло, – вiдказав старий. – Я – Михайло».

«Давно ти тут?»

«Давно».

«Скiльки?»

«Не пам’ятаю».

Ми переглянулися. Михайло насторожився i вiдступив крок назад. Я запропонував йому сiль, мило, сiрники й патрони, але за умови, що ми самi все те вiднесемо до його житла.

«Навести хочете?»

«Нi».

Старий кивнув головою, сказав нам iти обiч – так, щоб нiхто не залишався позаду, i ми пiшли в глиб тундри. Дiйшли до сторожки, вкопаноi у землю. Над ямою, вистеленою оленячими шкурами, зводився мiцно складений зруб iз похилим дахом теж iз полiн ялицi; вiкно без шибок виходило на пiвдень; рама, тесана сокирою, потрiскалася вiд дощiв, снiгу й вiтру; пiд стiною – нари; посерединi сторожки – вiльховий пень замiсть стола; у кутi – риболовнi снастi й сокира.

Скитальник був чистий, борода й волосся розчесанi, очi швидко бiгали пiд навислими бровами; спершись спиною до стiни, вiн стояв iз зiгнутими в лiктях руками, нiби готувався вiдбити напад. Хлопцi виклали на долiвку припаси.

«Рибне мiсце покажеш?»

«Ходiм».