Бо війна – війною…

Скiльки скарбiв заховано в украiнськiй землi! Хтось те все мае вивчити, дослiдити до кожного квадратного метра… На захiд – по Перемишль, на схiд – до Кубанi, на пiвдень – аж по П’ятигорськ!

– Якби на те професорова воля, – сказав я iронiчно, – то на пiвнiч вiн посунув би кордони Украiни до Соловкiв або ж за полярне коло!

Михайло зупинився, я чекав, що вiн зараз приструнить мене, та вiн пильно глянув менi у вiчi, нiби я пiдказав йому цiкаву думку.

– Та певне… – промовив нерiшуче.

 – Рудницький переборщив, патрiотизм мусить мати межi, бо поза ними вiн стае псевдоромантикою або шовiнiзмом… Соловки, полярне коло, кажеш. О, як би я хотiв ступити туди хоч раз ногою!

У цей мент я пересвiдчився остаточно: Михайло пiде далеко. Що ж, кожному кораблевi свое плавання… А я залишусь тут, хтось повинен залишитися. Аби лише з Катрусею Шепетюк, – защемiло солодко в грудях, та раптом солод згiрк вiд думки: Катерина пiде за ним, вiн вартий того.

Стежка, що вела з Погорiльця, роздвоiлась унизу: одна ставала вулицею i вела до критоi черепицею хати сiльського вiйта Шепетюка, друга збiгала до Березiвки, що обмивала село крутими кривобродами, i через кладку заводила прямо на подвiр’я моеi вiтцiвщини. Ми попрощалися з Грицем, домовившись зустрiтися на Великдень бiля церкви.

Клацнула защiпка на хвiртцi, сполохалися кури, iз стаенки зиркнула великим чорним оком моя Красуля й мукнула, впiзнавши мене; з хати, згинаючись у низьких дверях, вийшов батько в сорочцi, пiдперезанiй крайкою поверх полотняних штанiв, вусатий, з довгим волоссям, що спадало на плечi, вже зовсiм сивий.

– Приiхали, слава Богy, – сказав, ховаючи назад руку, до якоi нагнувся Михайло. – На Волове до дiдича треба йти, стайню будувати. Я вже звiв зруб, а козли поставимо разом.

– Де мама? – спитав я, зрозумiвши, що в гори нам таки не стелиться дорога.

– Та де – у церквi, – буркнув тато, – або в церковного старшого брата Маланюка.

Де би ся подiла… Йой, Іване, бiда менi з мамою. Аби злагодитися iз своiм братом за межу, вiдпустила йому шмат поля на Дубах, а iсти й так нема що.

– Я, тату, здав добре колоквii, – сказав Михайло, щоб утiшити старого. – Іван також…

– Та добре… Вчiться, бо нема, ой, нема на чому тут говiти… А минулоi недiлi по Службi Божiй наробила посмiховиська на все село.