Бо війна – війною…

Наша з Михайлом вiтцiвська хата стояла самотньо край села, найменша й похила, та цього разу вперше не стиснулося болем мое серце – навпаки, мене дiткнуло почуття гордостi вiд того, що з найбiднiшоi хати вийшли ми до свiтла науки, на гору, i ось стоiмо тут, на Погорiльцi, немов небожителi, i знаемо те, чого нiколи не будуть знати батько й мати, i в потi чола працюватимемо для того, щоб нашi дiти виросли за нас мудрiшi, а мине час – i стане мiй народ освiченим i сильним, бо маемо великого Учителя, науку якого понесемо ми – Михайло, Гриць, я i сотнi таких, як ми, – до найглухiших закуткiв, а тодi…

– А тодi сусiди будуть змушенi з нами рахуватися!

Я сказав цi слова вголос i знiтився, бо ж був наймолодший серед компанii, боязко позирнув на Михайла, чекаючи його нищiвно-поблажливоi посмiшки, якою вiн жорстоко витруював мою наiвнiсть i не завжди був справедливий; його вимогливiсть до людей межувала часто iз зверхнiстю, але й себе вiн не шкодував, коли стикався з власною необiзнанiстю; усього на два роки старший, Михайло був для мене авторитетом, i я, рахуючись iз кожною його думкою, деколи по-дiтвацьки крикливо вивiльнявся вiд нього, щоб утвердитись у самому собi.

Гриць Шепетюк, високий i вродливий, до якого вже встигло дiткнутися теологiчне виховання витонченiстю й непроникливiстю обличчя, не зреагував на моi слова. Вiтер розвiював його чорне волосся, вiн дивився на село, посерединi якого поряд iз церквою стояла едина пiд черепицею хата, i мовив натхненно, нiби перебував у цю мить в аудиторii на теологiчному диспутi:

– Нам водно ставлять схоластичнi питання, а одне з них таке: де пiдносився Святий Дух, коли Іван Хреститель робив рукоположення Ісусовi, – над водою чи пiд водою, адже Христос тодi дивився у воду… А менi тепер, коли я поглядаю на свое село, хочеться вiдповiсти: над моiм рiдним подвiр’ям.

Михайло скинув бровами, – вiтер пустував у вихорцi, що роздiляв його тверде русяве волосся над опуклим чолом, туге пiдборiддя стягувало губи у смужку, очi мав холоднi й упертi, – вiдказав коротко на Грицеву сентенцiю:

– А на моему чорти шабашi справляють… – Вiн повернув до мене голову й закiнчив мою думку: – З нацiею, яка мае Франка, мусять рахуватися сусiди, хочуть того чи не хочуть.