На нашем ресурсе вы можете полностью погрузиться в мир книги «Благослови, душе моя, Господа!..» — читайте её онлайн бесплатно в полной, несокращённой версии. Если предпочитаете слушать — воспользуйтесь аудиоформатом; хотите сохранить — скачайте через торрент в fb2. Жанр произведения — Серьезное чтение, Биографии и мемуары. Также на странице доступно подробное описание, авторская аннотация, краткое содержание и живые отзывы читателей. Мы постоянно пополняем библиотеку и улучшаем сервис, чтобы создавать лучшее пространство для всех ценителей качественной литературы.
Благослови, душе моя, Господа!..

Автор
Дата выхода
12 октября 2020
🔍 Загляните за кулисы "Благослови, душе моя, Господа!.." — аннотация, авторский взгляд и ключевые моменты
Перед погружением в полный текст предлагаем познакомиться с произведением поближе. Здесь собраны авторские заметки, аннотация и краткое содержание "Благослови, душе моя, Господа!.." — всё, что поможет понять глубину замысла и подготовиться к чтению. Материалы представлены в оригинальной авторской редакции (Роман Іваничук) и сохраняют аутентичность произведения. Если чего-то не хватает — сообщите нам в комментариях, и мы дополним описание. Читайте мнения других участников сообщества: их отзывы часто раскрывают скрытые смыслы и добавляют новые грани понимания. А после прочтения обязательно вернитесь сюда — ваш отзыв станет ценным вкладом в общее обсуждение книги.
Описание книги
Роман Іваничук (1929–2016) – відомий український письменник, лауреат багатьох літературних премій, серед яких Національна премія України ім. Т. Шевченка. У його творчому доробку близько двадцяти історичних романів, якими письменник заповнював білі плями в нашій історії.
«Благослови, душе моя, Господа…» – збірка щоденникових записів, спогадів та роздумів, зроблених Романом Іваничуком протягом одного року у складний для країни час – починаючи з 5 вересня 1991-го (в день підняття над будинком українського парламенту синьо-жовтого прапора і через тиждень після того, як Верховна Рада УРСР проголосила Акт Незалежності України) і закінчуючи 5 вересня 1992-го. Це сокровенні думки письменника, депутата, члена опозиційної Народної Ради, щодо створення незалежної Української держави, переосмислення ним минулого і сьогодення, його надії і сподівання на щасливе майбуття нашої країни.
📚 Читайте "Благослови, душе моя, Господа!.." онлайн — полный текст книги доступен бесплатно
Перед вами — полная электронная версия книги "Благослови, душе моя, Господа!..", адаптированная для комфортного онлайн-чтения. Мы разбили произведение на страницы для удобной навигации, а умная система запоминает, на какой странице вы остановились — можно закрыть браузер и вернуться к чтению позже, не тратя время на поиски. Персонализируйте процесс: меняйте шрифты, размер текста и фон под свои предпочтения. Погружайтесь в мир литературы где угодно и когда угодно — любимые книги теперь всегда под рукой.
Текст книги
Душею хлоп’ячоi боiвки був воскресiнецький парубок Ярослав Миколайчук, який нiчого не боявся i саме цим завоював серед нас лiдерство (мене хлопцi деколи брали з собою, але зброi в руки не давали); вiн прибивав цвяхом до дерева картонне кружальце i вчив неповнолiтнiх боiвкарiв стрiляти. Я так i не мiг зрозумiти, чому вiн не боiться, коли внизу над Пругом снували радянськi вiйськовi патрулi, – дiзнався про це, коли вже було пiзно…
Євген нiби щось непевне передчував – поспiхом втiк з Коломиi до Трача, де його мобiлiзували в УПА, а по мене та й iнших хлопцiв одного ранку, коли я вже зiбрався до школи, приiхали енкаведисти, кинули в машину й повезли до тюрми.
Тюрма на мене чекала все мое життя, та, видно, в Божих книгах не значилася менi така покара. Я щасливо уникнув арештантського харчу, якщо не рахувати тих п’яти тижнiв, якi провiв у коломийськiй камерi попереднього ув’язнення, – вчився тодi всього лишень у восьмому класi.
…Брязнув замок, конвойний штовхнув мене в спину, i я опинився в темрявi, з якоi проступали зарослi обличчя i десятки свiтелок великих очей; тi свiтелка збiльшувалися, наближалися, немов блуднi вогнi, я вiдступав до залiзних дверей i врештi телецнувся на задок, приголомшений могутнiм реготом цiеi чорноi мужви, яка обступила мене пiвколом, нахилялася, приглядалася, нiби до якогось чудернацького звiряти; я аж потiм зрозумiв, що цей регiт був не лише виявом здивування, що таку дитину можна вкинути до тюрми, а й обуренням, протестом проти енкаведистських садистiв… Смiх раптом стих, до мене пiдiйшов бородатий арештант, узяв за руку й повiв до свого лiгва – простеленого на цементнiй долiвцi кожуха.
Був це Петро Волошенюк з Воскресiнець. Вiн опiкувався мною, а я – ним. Його щодругу нiч виводили на допит i вранцi вкидали до камери скатованого, проте з гордою усмiшкою на устах – бо витримав, i я поiв його з горнятка молоком, яке отримував у передачах вiд мами.








