Благослови, душе моя, Господа!..

Тож головним завданням бiльшовицькоi системи було не духовне навернення людей на свiй бiк (знали ж бо iнквiзитори всiх часiв, що терором прихильностi нiхто ще не здобув), а знищення iх iдейних засад вимушеним, хоча б словесним, запроданством, прищеплення двуликостi i таким чином знiвечення людськоi особистостi, що ставало запорукою цiлковитоi покори, моральноi прострацii, стану повноi iндиферентностi. Один раз покайся, один раз заграй з ними в карти – i ти вже iхнiй, i називатимуть вони тебе повiею, як тiльки вiдступишся вiд них, i ти, зашантажований, навiть перед своiми нiколи не вiдмиешся i в чистiй водi.

Можливо, подiбний розрахунок мали партократи i щодо мене. Здолати ж мене iм не вдалося: кожен iсторичний роман, написаний у тi тяжкi часи, я видаю нинi, не мiняючи жодного слова.

Бо ослаб кулак i стиснутися знов, немов у тiеi руки, що розпухла вiд лопати, не змiг i вже не зможе: ворушаться пальцi, мучаться в конвульсiях – подiбно нинi мучиться Горбачов, намагаючись з’еднати навiки роз’еднане.

Проте я забiг далеко вперед: до цiеi теми ще треба дiйти. Хай вибачить менi читач за хаотичнiсть викладу.

5

Киiв, 2 грудня 1991 року, 12.00.

Учора зранку у Львовi я взяв участь у референдумi, проголосувавши за Акт Незалежностi Украiни i – без жодноi надii на позитивний результат – за кандидата у президенти Ігоря Юхновського. До самого обiду, поки не зателефонували Романи (Кудлик i Безпалкiв) й Нiна Бiчуя (бо ж 1 грудня – день святого Романа), я ходив з кута в кут у вiдчайнiй тривозi, немов той батько, що загубив у натовпi дитину.

Незважаючи на те, що сам передбачив позитивний результат референдуму до 80 вiдсоткiв, я раптом збоявся: наш народ такий рiзнорiдний, духовно знищений, неорганiзований, збайдужiлий i стомлений, що може сьогоднi пiдписати смертний вирок своiй свободi, i тодi ми вже нiколи ii не здобудемо, i нiхто нiколи нам не допоможе, не поспiвчувае, свiт облишить нас у спокоi як унiкальну нацiю, яка добровiльно вибрала для себе ярмо.