Благослови, душе моя, Господа!..

Ще не зовсiм усвiдомлюючи важливостi студентського виступу, я не мiг змиритися з тим, що хтось, бодай один з цих незагартованих, випещених мамами дiточок може вiддати свое життя через комунiстичного бонзу, яких багато: навiть якщо цей пiде у вiдставку, то на його мiсце прийде такий самий, анiтрохи не кращий… Не порадившись з друзями, я подався на площу, знайшов голову Украiнськоi студентськоi спiлки Олеся Донiя i крiзь сльози – бо сам маю дорослих дiтей – почав його переконувати, що Масол не вартий життя хоча б одного студента.

«Ми вас дуже шануемо, пане Іваничук, але як ви таке говорите, то краще йдiть геть вiд нас».

Засоромлений i, зрештою, до глибини душi вражений безоглядною рiшучiстю юнака, я подався в бiк готелю «Москва» й зупинився недалеко пам’ятника, на постаментi якого донедавна був викарбуваний напис: «Этот памятник будет стоять вечно». Хтось iз власть iмущих, засумнiвавшись, певне, в реальностi такого пророцтва або злякавшись фашистського нахабства, закладеного в цiй формулi (тисячолiтнiй рейх, тисячолiтнiй Третiй Рим!), наказав збити напис, але ж бовдур iз червоного гранiту зостався i грiзно поглядав на непокiрну молодь, обiцяючи iй жорстоку помсту за непослух…

І в цю мить я згадав, що в юностi, ще молодшим за Донiя – вчився тодi в дев’ятому класi, – я вперше зрозумiв, що бiльшовицька сила не вiчна, що пам’ятники тиранам наш народ повалить сам, бо терор неминуче слабне вiд власноi жорстокостi.

…То був час, коли мого брата засудили на п’ятнадцять лiт каторги, а батько з матiр’ю сушили сухарi, щодня сподiваючись депортацii в Сибiр. Я занехаяв навчання, в рiдне село навiдувався зрiдка i дома нiколи не ночував, у коломийськiй квартирi теж почувався мов заець пiд кущем. Цiлковита безнадiя дiймала мою душу: бiльшовицька сила здавалась менi такою ж нездоланною, як оцей пам’ятник з гранiтного монолiту (а ось уже третiй мiсяць, пiсля проголошення Акта Незалежностi Украiни, розбивають його вiдбiйними молотками, рiжуть, колять – i таки знесуть, хоч i мiцна зараза!), i нiщо вже не свiтило менi, i моi дитячi мрii стати полководцем або славним поетом – а ще я починав мрiяти про кар’еру вченого, – все пiшло з димом, i нiчого доброго я вже не чекав вiд життя, керував мною хiба лише iнстинкт самозбереження.