Марго та сексот

Вона ловила той погляд i, якщо була вiльна, пiдходила до хлопчика, сiдала поряд, а Валька починав читати стишеним голосом казку чи оповiдання, то й повiстину… І тепер вже з легкiстю занурювався в текст, плив потоком подiй разом iз героями твору. Вiн читав для себе, але ще бiльше – для бiблiотекарки. І коли вона клала на його рудочубу голову своi чарiвнi пальцi, серце хлопця так бабахкало в грудях, що треба було приховати той звук долонями – нiби впiймати, щоб не вискочив.

Одного разу вiн повернувся з бiблiотеки свiтлячком з блискучими очима.

У дворi на лавi сидiли Ксенька з мамою та тiткою Майкою i навдивовижу тверезий дiд Прокiп, який пiдiзвав хлопця помахом вказiвного пальця.

– Де ж це ти, онучку, без своеi подружки час гаеш? Ксенька, бач, свого жениха вже зачекалася.

– Який я iй жених? Сусiди ми… А був я у бiблiотецi.

– І чого ти там не бачив? – буркнула тiтка Майка. – Ото як привикнеш тi книжки читати, то не буде з тебе нiякого толку. І тобi не стидно цiлими днями сидiти за тими книжками?

– Ти, Майко, помовчи! Із тебе самоi дiла – як мокре горить.

А ти, Валь, ii не дуже слухай, i це непогано, що ти книжки любиш, але ж Раiса Миколаiвна старувата для тебе. У пасii не годиться…

– Нiчого вона не старувата, – ринули з Вальки слова, наче потiк води з ринви у зливу. – Вона, вона… От виросту i одружуся на нiй, щоб ви знали!

Вихлюпавши все одним реченням, вiн рвонув у будинок i, впавши на застелену покривалом i ажурною накидкою постiль, заридав ридма… Вiн не знав i навiть не здогадувався, бо свое горе затопило ввесь свiт, що десь за сараем, бiля лопухiв iз скляним «скарбом», так само плаче до гикавки Ксенька, раз у раз повторюючи крiзь сльози:

– А в дитинствi, коли ще й рикати не вмiв, казав: «Я за тебе молду кому хочеш наб’ю».

* * *

Вiдтодi вони вже не мандрували мiстом в парi. Навiть на руйнацiю Свято-Троiцького храму ходили дивитися нарiзно. Хоча там пiсля танцхолу було ще й складське примiщення для меблiв, люди вперто називали будiвлю Троiцькою церквою.

Вальчин батько, як уже згадувалося, працював у Чапаевськiй дивiзii водiем тягача.

Й однiеi п’ятницi прийшов додому з видимим тавром розпачу на обличчi. Тупо й безцiльно тинявся двором як немiчний. А тут якраз Марiя Павлiвна до своiх прийшла.

– Що з вами, Миколо, коiться? На вас лиця немае, – спитала вона, звертаючись на «ви», бо мала таку культуру спiлкування, що до всiх людей, окрiм найближчих, тiльки так i зверталася.

– Та бi-бiда в мене, – заiкнувся чоловiк.