Марго та сексот

Є люди, яким дуже хочеться, щоб пiд час хвороби iх жалiли, щоб до них ходили вiдвiдувачi, а Вальцi те не треба. Вiн хотiв побути на самотi i якомога швидше одужати.

Як не дивно, але Ксенька зрозумiла все з пiв слова i не стала дiймати хлопця – пiшла. Та не встиг хворий заплющити очi, як дверi кiмнати широко розчинилися i голос дiда Прокопа сколихнув не тiльки фiранку на вiкнi, а й електричну лампочку, яка висiла пiд стелею на звичайному перекрученому дротi.

– Так, шантрапа, а тепер я буду тебе лечiть. Давай, пiдiймайся i за мною!

– Дiду, я не можу.

– А я тобi плече пiдставлю. Якщо треба, Валерку покличемо. Метода у мене безпрограшна. Скажу тобi по секрету, коли прийшлося жити на Дальнем Востоке, навчився у одного шамана таку, як у тебе, хворь виганяти на раз.

Вiн допомiг стати онуковi на ноги, якi достобiса тремтiли, накинув на хлопця ковдру, бо у того й зуби клацали на всю хату, i повiв малого за собою. На вулицi iх побачила Ксенька i потелiпала слiдом, бiля сараю старий Прокiп пригальмував i вишкiрився на дiвчину:

– Ану марш отсюда! Чого шпiониш? Хоча, стiй!

Вiн припер Вальку до дерев’яних одвiрок, шаснув у сарай, вмить повернувся i тицьнув Ксенi в руку гумову, затерту до чорноти ляльку.

– Нiмецька, щоб ти знала! Я ii берiг, бо думав, що в мене внучка буде, а сама бачиш, лобуряки.

Вiн по-дiловому пiдморгнув дiвчинi i, затягши Вальку в сарай, зачинив за собою дверi.

– Куди ти мене тягнеш, дiду? Я зараз упаду. Чи ти не п’яний, бува? – спробував вiдбитися хлопець.

– Молчать! – сердито гаркнув старий.

Вiн до смертi не любив, коли йому абсолютно тверезому хтось нагадував про п’янку. І вже коли вони опинилися в сараi iз жорнами, то там в центрi благенького примiщення стояла величезна дiжка, яку Валька сто разiв бачив. У тiй дiжцi зазвичай бовтався такий-сякий домашнiй реманент третього гатунку, i мабуть, ляльку дiд дiстав саме звiдти. Та тепер у дiжцi було повно-повнiсiнько гаряченькоi води, яка де-не-де просочувалася мiж щiлин.

– Дiду, ти що, хочеш мене зварити? – перелякано мовив Валька. – Я ж не Іванушка Дурачок i навряд чи стану Іваном Царевичем. Не полiзу туди, хоч убий.

Але Вальцi було лишень сiм рочкiв, i вiд не такого вже й ситого життя-буття кiстками вiн трохи поторохкував, а дiд був жилавий – сили ще вистачало.