Марго та сексот

Пiшли, дружно оглядаючись, а живий-живiсiнький стовп правопорядку пас довкiлля iскрометним поглядом… Сонце слiпить, пташки цвiрiнькають, парка коней, запряжених у пiдводу, пiдковами по асфальту чечiтку вiдбивае, поодинокi автомобiлi мимо зрiдка рокочуть, Ксенька з Валькою на ходу озираються… І раптом перед ними вирiс звичайнiсiнький дерев’яний стовп з бетонною пiдпорою, а дiти якраз на той момент оглянулись… І – бац! Врiзались у стовп вони не на шаленiй швидкостi, але пляшка з лопухiв вилетiла знатно – як ракета.

Хрусь, здинь-бринь! І на асфальтi – осколки скарбу. Лежать собi, виблискують i дратуються. Мрiя про пiвтора пирiжка з вишнями на брата розсипалася скельцями.

– Ех, Валь… Ну який же ти! Не виходить у тебе нi бе нi ме. Навiть пляшку не втримав! – почала вичитувати товариша Ксенька.

– Та ми удвох в цей стовп врiзалися! До того ж пляшка була щербатою, i продавщиця в нас могла й не прийняти ii, – виправдовувався хлопчина.

Черговий скандал мiг би вкотре вклинитися рiзцем у стосунки героiв цiеi оповiдi, та робочий час першоi змiни промислового мiста добiг фiнiшу, i зi щiльноi вервечки робiтничого люду, який розтiкався вулицями, висковзнула знайома постать Ксенчиного батька.

– Папка! – радiсно вигукнуло дiвча й кинулося назустрiч високому чоловiковi, одягнутому в широченнi флотськi штани i сорочку з куцими рукавами.

Розкинутi чоловiчi руки тiльки одну мить тримали малу дзигу бiля грудей, бо вона лише вдихнула батькiвський запах, чиргикнула своiм розпашiлим обличчям об щетину його пiдборiддя i вже вислизнула рибиною на асфальт.

Батько навiть не встиг словом обмовитися. А слово з нього йшло довго й важко. І хоче щось сказати, так хотiнь не дае. Контузило його у сорок п’ятому перед самiсiнькою Прагою, тодi тiльки встиг вiсiмнадцять своiх рочкiв ознаменувати медаллю «За отвагу». Бiльше нагород у нього не було.

А нараз у нього було бажання сповiстити своiй Ксеньцi, що допоки вона мандрувала мiстом, до них приiхали родичi iз берегiв далекоi Ками.

Та хiба встигнеш рота вiдкрити, коли дитину вiтром здуло…

Чкурнувши дворищами, малi випередили батька й за кiлька хвилин опинилися в своему дворi. Вони ще зранку знали, що сьогоднi Вальчин дiд Прокiп пiсля обiду не п’е, бо намiрився жорна годувати. Так-так, навiть вночi, коли його вже сплутали й поволокли в коридор на витверезiння, крiзь марення пияки проривалося:

– Не трож меня, сукiни детi! Менi завтра жорна кормить.