Без козиря (збірник)

«Що вони, глузують з мене, чи що?»

У комендатурi свiтилися всi вiкна. Повз вiкна ходила якась постать i своею тiнню стирала жовтi плями на землi. Сьогоднi по шахтi пiшла поголоска, що нiби на станцii з нiмецьких офiцерiв солдати уже зрiзають наплiчники. Тi солдати, що були на руднi, теж ходили, мов кури, зiгнанi з сiдала, навiть почали посмiхатися до робiтникiв i запобiгливо уступатися з дороги.

– Може, i в них революцiя почалась? – говорив до себе Байда…

Не маючи тепер такоi iнформацii, яка була у в'язницi, Гордiй Байда переживав почуття, подiбне до глухоти, i це дратувало.

Вiн навiть носом чув, що вже тягне свiжим повiтрям. Гриць, напевне, мае якi-небудь вiдомостi, i Байда досить енергiйно постукав у дверi. У хатi вiдразу погасло свiтло. Густе бубонiння голосiв теж стишилось, немов перед носом у нього зачинили дверi, оббитi матою. Вiн пiдiйшов до вiкна i вже тихше подзьобав пальцем. Рука одхилила запинало, i жовта пляма прилипла до шибки.

– Грицю, це я.

– Ви самi?

Байда згадав про таемного вiдвiдувача й насторожено озирнувся.

– Та бiльше не видно нiкого.

Запинало знову впало на вiкно, i пiсля паузи прочинилися дверi.

– Заходьте. – Вiн прошепотiв це ледь чутно, i Гордiй Байда вiд цього пройнявся таемничим настроем.

У маленькiй, повнiй цигаркового диму кiмнатi каганець стояв пiд стiльцем, а довкола кривого столу i на лавi в сутiнках сидiли Василь Моренко, Гнат Убогий, Семен Сухий, десятник iз восьмого номера, його звали Омеляном, та ще Власов iз Платонiвки з гармонiею на колiнах i затушкана в теплу хустку Маруся.

Бiля лiжка, де залишалося три кроки вiльного мiсця, ходив у потертiй шкiрянiй куртцi Максим Мостовий.

Гордiй Байда вiд такоi зустрiчi знiтився i, затуливши собою дверi, далi не рухався.

– Ти лягавого за собою не привiв? – спитав Убогий, наставляючи до вiкна вухо.

– Оглядався, так не видно було. До мене теж унадилась якась чортяка. Я вам не заважаю?

– Сiдай, – сказав Мостовий. – Що чувати про Клима?

– Давно вже не мав звiсточки.

Може, ти що чув?

– Чув. Живий, здоровий i недалеко. Пiд Белгородом. Червона армiя, товаришi, готуеться Украiну визволяти.

– От дякую тобi, що сказав, а то люди питають, де нашi? А я й сам не знаю. Та ще хтось пускае чутки, що нiякоi нашоi армii немае, розбiглась, а правителi повтiкали до Москви.

– Брехня! Так i кажи всiм: Тимчасовий робiтничо-селянський уряд Украiни не розбiгся, а продовжуе працювати в Курську. І Артем наш там.