Без козиря (збірник)

Вони з жалем озиралися на сторонню людину, що даремно забилася сюди, i зникали в своiх похмурих землянках. У сухотних деревах цвiркали синицi. Але Гордiй Байда зустрiв i тут знайомого вибiйника. Вiн теж уже другий мiсяць сидiв без роботи i мрiяв про той щасливий день, коли роздобуде шкапину, складе на воза свое збiжжя i помандруе, за прикладом багатьох, на село, до себе в Росiю.

– Щоб хоч цих пикатих не бачити.

– Ти поiдеш, я поiду, а вони нехай грабують? Не дiло, Степане. Знаеш, що мiй Клим казав: «Революцiю хочуть задушити, тату».

Вiн пошарив по кишенях i дiстав засмальцьований клапоть газети «Донецкий пролетарий».

– Чув, скiльки iх напосiло на совецьку власть?

Скоро бiля них зiбрався невеличкий гурт. Дiти задирали на нього голови, як на терикон, жiнки, склавши руки пiд сухими грудьми, прислухалися здаля. На прогнилих дошках даху сидiв кiт i, не спускаючи очей з заклопотаноi синицi, грiвся пiд блiдим промiнням осiннього сонця.

Лягавий

У хатi було темно. Гасовi лампи давно вийшли iз вжитку, а маленький каганець ледь освiтлював понiвеченi ревматизмом пальцi та сухе Харитине обличчя, схилене над шитвом.

– Перестань бренькати. Краще б послухав, що батько говорить.

Ілько повернув голову, зневажливо скривив губи i знову забренькав на балалайцi:

Я на бочцi сиджу —

Ходить збоку качка,

Мiй муж бiльшовик,

А я гайдамачка…

– Краще б у книжку заглянув.

– А ранiше? От у Митька Куцого е книжка – про розбiйника Чуркiна, ото книжка!

Харита звела на сина стомленi очi:

– Вiн таки доведе тебе до ума.

– А вам що?

Гордiй Байда тiльки зирнув на сина – i той знiтився.

– А чого ж вони в'язнуть зi своiми книжками? Он Маруська дочиталася, що вже дьогтем ворота вимазали. Тепер уже мовчить, а то: «Що таке експлуатацiя, знаеш?» Думае, тiльки вона й знае. Полiтичеська яка стала. А ми й без полiтики укоцали нiмця. У Гараська тепер хiба ж такий годинник – на п'ятнадцять каменiв.

Гордiй Байда смоктав цигарку. Вiд Ількових слiв вiн одкрив рот, i засмалений недокурок iз газетного паперу повис на губi.

– Кого?

– Нiмця.

Байда притишив голос:

– Якого нiмця! Не базiкай.

– Не вiрите? Спитайте в Гараська. Того, що з варти щез. Аж у шурфi опинився!

Полювання на нiмецьких окупантiв по всiй Украiнi було на той час явище поширене. Трупи знаходили в полi, на вулицi, на стiйках, а то й на цвинтарi.