Без козиря (збірник)

– Щоб назад, значить?

– Ото-то ж бо й е! Пани з Центральноi Ради хочуть руками нiмецьких бiлогвардiйцiв задушити росiйську революцiю! А тодi, шахтарю, сиди знову пiд землею по дванадцять годин, роби, дядьку, на пана, як робив. Он уже видно, як вони хазяйнують. У Григора кабана забрали, у Мотрi скриню геть вичистили. Але це ще б нiчого, а то вже розстрiлювати починають. У Софiiвцi, кажуть, розстрiляли без суду п'ятьох хлопцiв, що були в Червонiй гвардii.

– Ну а батькiв не трогають? – переполошено спитав Гордiй Байда.

– Не турбуйтесь, дядьку Гордiю, нiмцi знають, що ви для них не страшний. – Мостовий взяв пачку махорки i вже на порозi крамницi кинув: – Так що не ждiть, товаришi, добра, як сказав Тарас Шевченко.

– Так у дивiзii? —допитувався збентежений дядько. – А коли ж?

– Та ти ж чуеш: пiсля дощика в четвер! – вiдказав шахтар.

За Мостовим пiшов iз крамницi Гнат Убогий. Гордiй Байда розгублено подивився iм услiд. Вiн ще мiг припустити, що Гнат Убогий залишився в селищi, може, через бiльмо на оцi.

Слiпий на одне око на вiйськовiй службi все одно, що вiз без колеса, але чому залишився Максим Мостовий? Парубок хоч i сухий, але кремезний, а до того ж розумний: як вiдбрив мене! Із Федором Гливким та з Климом дружив. «Чи не цього, бува, вони залишили? – спитав вiн себе, згадавши Климовi слова. – Бо й цей кричить: “Революцiю задушать!”»

Його розбирала цiкавiсть. В надii щось вивiдати у Гната вiн i собi пiшов слiдом у завулок. У завулку назустрiч iшла молодиця з коромислом на плечах, упрiлий нiмецький солдат згинався пiд в'язкою сiна, стягнутого черезсiдельником.

Перед солдатом розбiгалися, балансуючи на крилах, попелястi кури, але нi Гната, нi Максима нiде не видно було. Це ще збiльшило Байдину цiкавiсть.

Того дня вiн так i не побачив Гната Убогого, а на ранок уже рознеслася чутка, що на четвертому номерi нiмцi зробили вночi облаву i захопили в однiй землянцi Максима Мостового. Взяли й Семена Сухого, який теж чомусь був там. Ходили чутки, що до цiеi справи був причетний крiпильник Задоя.

Два днi через Калинiвку тяглися сiрi полки i зникали в курявi на шляхах, що вели на схiд i на пiвнiч. У селищi залишилася тiльки невелика команда, i на дверях директорового будинку з'явилася дощечка з чорним написом «Комендатура». До цiеi комендатури i викликали голову спiлки «Горнотруд» старого робiтника Лук'яненка.

Молодий лейтенант у пенсне i з сигарою в зубах зустрiв його, сидячи в м'якому фотелi за дубовим столом.