Настане день, закінчиться війна…

А я з великою радiстю повiдомляю, його цiсарська величнiсть нагородив отця Іоанна Гавришкевича орденом Франца Йосифа. І я з великим задоволенням виконую цю почесну мiсiю. Дозвольте, отче, привiтати вас з таким визначним днем. І нехай Господь Бог i вас, отче, i тебе, богохранима паство, i всiх вас православних християн пом’яне у Царствi Своему. Во iм’я Отця, i Сина i Святого Духа! Амiнь!

З цими словами епископ Костянтин Чехович почепив на груди отця Гавришкевича орден.

Розчулений парох пустив скупу сльозу. Йому доходило до вiсiмдесяти, вiн був хворий, побудова церкви пiдiрвала його здоров’я, але отець не здавався, навiть сьогоднi не дозволив нiкому вiдправляти замiсть себе службу.

Вiн спробував пiдвестися з крiсла, опершись на руку свого помiчника. Побачивши це, епископ Чехович владним рухом руки зупинив його.

– Отче! – сказав вiн. – Дозвольте менi наказати вам сидiти. Сьогоднi ви – вищi вiд мене!

Цi слова вiрнi церкви зустрiли оплесками.

Теодор Засмужний покинув церкву майже останнiм. Просто ранiше вiн не змiг це зробити.

Уся площа перед церквою була вщерть заповнена народом. Слушно припустивши, що брат може знаходитися на тому самому мiсцi, що i перед службою, вiн направився туди.

Майже одразу Теодор помiтив маму. Вона стояла разом з сином Іваном i, щаслива, прихилилася до його плеча. Видно, всюдисущий Юрко таки змiг пробратися в натовпi до мами i повiдомити радiсну новину.

Марта сьогоднi взагалi вважала себе тричi щасливою. По-перше, вона прийняла причастя з рук самого владики.

По-друге, середнiй син Теодор у такий день вперше читав Апостола, а по-трете, старший син Іван прибув у вiдпустку. Вона iз задоволенням ловила заздрiснi погляди односельцiв i ще ближче тулилася до старшого сина.

З другого боку вiд Івана не вiдступав малий Юрко.

– Я сподiваюся, ви не забули, що у вас ще е середнiй син i брат? – з удаваною образою пiдступив до них Теодор.

– Ти ж з нами завжди, – примирливо вiдповiла мама. – А Іванко сьогоднi знову iде.

– Нiчого собi Іванко, – засмiявся Теодор.

 – Я от думаю, чи i мене через три роки хтось назве Теодорко.

– Я назву, – подав голос Юрко.

– Ой, чого ж ми стоiмо, – похопилася Марта. – Іванковi скоро знову до вiйська. Хоч до хати зайде.

Іван запитливо подивився на Теодора. Той зрозумiв його.

– Вiдвезу, – вiдповiв вiн. – Обов’язково вiдвезу.

– Ну тодi поiхали.

Усi четверо попрямували до подвiр’я школи, де на них чекали конi.

– Встиг поговорити? – тихо запитав брата Теодор.