Настане день, закінчиться війна…

Присутнi затамували подих. Не кожен день iм доводилося бачити владику, тому всi хотiли розгледiти якнайбiльше.

Майже одразу з’явився епископ – шiстдесятирiчний чоловiк, не по лiтах пiдтягнутий, жвавий, у багато оздобленiй сутанi. Вiн ступив на землю, оглянувся i зi словами «Мир вам!» сотворив хресне знамення.

Час, певно, пiдпирав, бо епископ не затримуючись попрямував до церкви, а за ним з великим пакунком заспiшив монах, що приiхав разом з владикою.

– Зараз почнеться, – порушив мовчанку Теодор. – Пора i менi йти.

– Та й нам також, – сказав Холод i, попрощавшись з Іваном, разом з товаришами направився ближче до церкви.

– Мушу йти, – повторив Теодор. – А то ще спохватяться мене.

– Слухай, Дорку, – зупинив його Іван. – Ти не бачив Настунi?

– Настунi? – здивувався середнiй брат i, побачивши обличчя старшого, засмiявся.

– Ти чого?

– А я-то думав, що ти до нас з мамою приiхав.

– То ти не бачив? – сердито повторив Іван.

– Ну не сердься, – примирливо сказав Теодор. – Не бачив.

Може, вона прийшла ранiше. Принаймнi, дорогою сюди я ii не зустрiчав. Інакше обов’язково пiдiбрав би.

– Я бачив, – подав голос Юрко.

– Що ти бачив? – здивувався Іван.

– Настуню бачив. Вона тут. Разом iз сестрою. Якщо треба, я миттю знайду.

Старшi брати перезирнулися. Наймолодший Юрко, виявилося, був у курсi всiх амурних справ старшого.

– Не треба шукати, – вiдказав Теодор. – Настуня!

Здивований Іван озирнувся i побачив двох дiвчат. Вони були дуже схожi, двi сестри – Настуня та Палазя.

Зовнi вони виглядали однолiтками, хоча Настуня була на п’ять рокiв старшою, а Палазi ще не виповнилося п’ятнадцяти. Сестри жили неподалiк оселi Засмужних, брати знали iх усе життя, довгий час сприймали iх лише як сусiдок, але перед мобiлiзацiею в армiю Іван кинув оком на старшу сестру. Цей погляд не залишився непомiченими красивою дiвчиною.

Молодша Палазя була ще малою, щоб про таке думати.

Іван з несподiванки втратив дар мови, а коли захотiв нарештi щось сказати, невiдомо звiдки з’явився церковний служитель отець Михайло i невдоволено звернувся до Теодора:

– Чому ти досi тут? Зараз почнеться свята лiтургiя, а тебе треба ще шукати.

– Пробачте, – знiтився Теодор. – Винен. Каюсь. Приiхав на побивку брат Іван.

Здалося, що отець Михайло тiльки тепер запримiтив вiйськового.

– Слава Ісусу Христу! – привiтався Іван.

– Слава навiки! – вiдказав отець. – Гадаю, одразу пiсля служби ти нiкуди не втечеш?

– Не втечу.

– Тодi пiшли.