Настане день, закінчиться війна…

– Впаду!

– А драгуни навiщо? – мимоволi повторив Засмужний полкову поговiрку.

Йому було добре вiд того, що вiн повертаеться додому, що поруч сидить мила дiвчина, що, зрештою, навiть погода сприяе цьому настрою.

– Коли ваш Йван розказав у селi, що ти служитимеш у драгунах, – говорила Палазя, – тебе одразу ж заповажали старi солдати, адже нiхто з них не служив там, де ти. Казали, що ти далеко пiдеш.

– Тiльки не ми, украiнцi, – охолодив ii запал Теодор. – Але що це я? Хiба про це належить говорити з красивою дiвчиною?!

Вiн не мiг бачити, але Палазя зашарiлася.

Як завжди бувае у таких випадках, дорога проминула непомiтно, i не встиг Теодор опам’ятатися, як в’iхав у село. Бажаючи якнайдовше не вiдпускати дiвчину, Засмужний повернув на головну дорогу i пiдвiз Палазю до самих ворiт. Вiн зiскочив з коня, допомiг злiзти дiвчинi.

Їх уже помiтили. То тут, то там з-за ворiт чи паркану дивилися цiкавi очi односельцiв. Краем ока Теодор помiтив не дуже привiтний погляд Семка Процiва. Задоволений тим, що хоч так насолив неприемному сусiдовi, Теодор Засмужний хвацько пiднiс руку до шолома, усмiхнувся, отримав усмiшку у вiдповiдь i легко скочив на коня.

– Но, рiдна! – сказав вiн.

Карта, звикла розумiти свого наiзника з пiвслова, рушила з мiсця. До рiдних ворiт було зовсiм близько, i Теодор невдовзi спiшився знову. Озирнувся. Палазя стояла на тому самому мiсцi i дивилася на нього.

Теодор востанне помахав iй i вiдкрив ворота. Скрегiт дерев’яних ворiт привернув увагу господарiв. Неначе навмисне, на подвiр’i зiбралася вся родина, тому появу несподiваного гостя сприйняли насторожено.

Але так тривало недовго. Майже одночасно усi впiзнали Теодора. Брат Іван лише задоволено усмiхнувся, мама, що йшла зi стайнi з цеберком молока, з несподiванки поставила його на землю i сплеснула руками, а молодший брат Юрко з криком «Дорко приiхав!» кинувся до нього.

Теодор пiдхопив Юрка на руки i притис до себе.

– Вирiс як! Га? – говорив вiн. – Справжнiй Засмужний!

Одинадцятирiчний Юрко дiйсно дедалi бiльше ставав схожий на покiйного батька.

Теодор поставив молодшого брата на землю, бо в цей час пiдiйшов Іван з мамою. Теодор нахилився i поцiлував маму в руку. Притис до себе. Вiн вiдчув, як сльози мимоволi заслоняють очi: мами ставало щораз менше пiд одягом, здавалося, були лише кiстки.

– Повернувся! – тiльки i промовила Марта.

Привiтання з братом було стриманим, по-справжньому чоловiчим, але не менш щирим.

– Надовго? – запитав Іван.