Настане день, закінчиться війна…

Тому, коли одного вечора, стомлений денним чергуванням Теодор зайшов у казарму, щоб нарештi вiдiспатися, вiн побачив досить велику групу драгунiв на чолi з кадетом Кокулеску. Серед них не було украiнцiв. Саме в цей час вони разом з корпоралем Бишком несли службу на плацу. Зате в казармi були поляки.

Побачивши таку зустрiч, Засмужний внутрiшньо змобiлiзувався. В душi вiн сподiвався, що до нього ця зустрiч вiдношення не мае i навiть спробував пройти мимо, але кадет зупинив його.

– Засмужний, пiдiйди сюди! – наказав вiн.

Теодоровi нiчого не залишалося, як пiдкоритися. А Кокулеску продовжував:

– Дiйшли до нас чутки, що ти зневажливо висловлювався про нас, румун, говорячи, що ми даремно служимо у драгунах. Пiхота – найбiльше, чого ми вартi. Це твоi слова?

Теодор не спiшив вiдповiдати. Вiн розумiв, що будь-яке заперечення не сприйметься присутнiми i виглядатиме як спроба уникнути вiдповiдальностi. Вiн оглянув поглядом присутнiх, вираз облич яких нiчого хорошого не вiщував, ковзнув по ехидному лицi Адама Скавронека, зупинився на Мiрчi Боку.

– Нi, – смiливо вiдповiв вiн. – Це брехня.

– Ти стверджуеш, що я брешу? – запитав Кокулеску.

– Я не стверджую. Ви ж самi, пане кадет, казали, що до вас дiйшли чутки. Я навiть знаю, хто ця сорока, що принесла iх на своему хвостi.

– То ти цього не говорив?

– Нi.

– Доведи.

– Охоче. За сорок миль звiдси лежить мое село. Зветься воно Кам’янка Волоська. Вам вiдомо, хто такi волохи?

– Так у давнину звалися ми, румуни, – здивовано вiдповiв кадет.

– Майже чотириста рокiв тому на нашi терени прийшли п’ятнадцять волохiв, якi i поселилися там, потiм змiшалися з мiсцевим населенням. Вони змушенi були покинути свою землю пiсля того, як на них напали поляки.

З цими словами Теодор подивився на принишклого Скавронека. Той знiтився, особливо пiсля того, як Кокулеску зробив те саме.

– Пане кадет, цей драп бреше, щоб виправдатися, – пролепетав поляк. – Я сам чув, як вiн ганив вас i усiх румунiв.

– Нi, Теодор каже правду, – раптом подав голос Мiрча Бок. – Вiн вмiе говорити по-нашому.

– Це правда? – поцiкавився Кокулеску.

– Сильно сказано. Лише деякi слова i фрази. В основному навчився вже тут.

– То, може, ти румун?

– Хто знае! Хоча навряд. Все-таки я русин. Але у нас у селi дiйсно живуть люди, що носять румунськi прiзвища. Принаймнi Джуси i Ромахи е стовiдсотково.

Румуни, що мали названi прiзвища, задоволено загомонiли.