Галицька сага. Примара миру

Вiн усе сприйняв спокiйно, сiв на запропоновану Томою лаву, не забувши при цьому подякувати за запрошення.

– Марiйко, а ну запряжи коня. Вiдвезеш нашого гостя до потяга! – розпорядився Тома.

Почувши таке, Марiя здивовано подивилася не на батька, а на маму. Катерина сплеснула руками:

– Та чого ж ти посилаеш дочку! Вже би сам вiдвiз! – сказала вона.

– Менi ще крутить колiно, – вiдповiв Тома. – А Павла вiдвезти треба, щоб вiн не спiзнивсьи на потяг. Іди, дочко!

– Я поможу! – тiльки й сказала Катерина i пiшла за Марiею.

– Менi трохи незручно перед вашою дочкою, Томо Андрiйовичу! – винувато мовив Павло. – Я завдав вам клопоту. Можливо, у Марii були якiсь своi плани. Може, вона хотiла йти на рантку. Не думаю, що така слiчна паненка i не ходить на рантку.

Тома махнув рукою. Вiн налив у келишки горiлки «Бачевськоi» (спецiально купив у Львовi i тримав для особливих випадкiв), жестом запросив випити.

– Правду кажеш, Павле, моя дочка – файна дiвка, i грiх сьи жалiти на кавалерiв. Був один, але…

– Невже лишив? – здивувався Павло, закушуючи якоюсь мiзерiею[10 - Салат, заправлений сиром i сметаною.

– Вiн дурний! – уточнив Тома. – Бо не просто лишив, а поiхав далеко, аж до Америки.

Павло закивав головою.

– То вже точно даремно! – згодився вiн. – Якщо вже хотiв кудись поiхати, то вже би за Збруч. І недалеко, i там своi люди. А так навiть не певний, чи вернеться!

– Та би вже б не вертавсьи! – спересердя сказав Тома, i Павло зрозумiв, що ця розмова Бiлецькому неприемна.

– Ага, заледве не забув! – спохопився Макуха. – Але то все ваша вина, Томо Андрiйовичу! Ви так мене приймаете, що я поiхав би, не сказавши вам головного.

– Чого головного?

– Ви просили Антона Осиповича дiзнатися про вашого сина Степана.

Павло говорив про голову комiтету Гуллу.

– Що? Щось дiзналисьи? – подався вперед Тома.

– Так. Антон Осипович через своiх людей подав запит в УСРР i недавно получив вiдповiдь. Хотiв сказати вам сам, але ви якось невчасно заслабли, тому попросив переказати менi.

– Що? Що зi Степанком? – не знаходив собi мiсця Тома. – Вiн… живий?

– Не хвилюйтесь – живий!

У Томи вiдлягло вiд серця.

– Слава Богу! – тiльки i сказав. – Де вiн?

– Живе в Киевi, у нашiй столицi, – розповiдав Павло. – Хоч зараз столиця у Харковi, але для нас Киiв е столиця. Я не знаю, де вiн працюе, але головне, що ваш син живий. Гадаю, що для вас то найголовнiше.

Тома витер сльози.