Манускрипт з минулого

Уже в другому менi пiдтвердили, що ви були правi, шефе: партiя одягу обмежена, продали лише два комплекти, причому один купила дружина консула

(менi вiдмовили в проханнi назвати ii iм’я), а другий було реалiзовано через дисконтну картку. Нашою невiдомою е Авдонiна Василина Рудольфiвна. Тридцять чотири роки. Вдова.

– Авдонiна? – перебив Соколовського Гайовий. – Знайоме прiзвище.

Венiамiн усмiхнувся, вийняв смартфона i став читати:

– Авдонiн Михайло Романович. Сорок дев’ять рокiв. Пiдприемець, але ходять чутки, що свiй статок нажив не зовсiм чесним шляхом.

«От i iдь кудись на море!» – з досадою вiдзначив Орест.

– Де жила, встановив?

– Так. Є адреса. Це недалеко вiд бутика. Вулиця Дорошенка. Дорогою сюди я заглянув до потрiбноi квартири. Дверi закритi, нiхто не вiдповiдае. Я поставив при входi полiцейського i наказав йому знайти слюсаря, – повiдомив Соколовський.

– Ось це вже щось! – пiдвiвся Гайовий. – Чого сидимо? Прапор у руки – i вперед за орденами!

– А дадуть? – засумнiвався Венiамiн.

– Принаймнi не попруть з роботи!

Дорога до потрiбного будинку зайняла майже п’ятнадцять хвилин, i це враховуючи той факт, що добиралися вони патрульною машиною. Будинок стояв на тихiй вуличцi, що йшла паралельно проспекту Свободи.

– Приiхали, – повiдомив Соколовський.

Орест Гайовий оглянувся i одразу запримiтив срiблястий «ягуар».

– Стажере, перевiр, кому належить це авто.

Соколовський залишився з патрульними виясняти, хто е власником дорогоi машини, а Гайовий попрямував до дверей будинку, бiля яких стояли полiцейський i лiтнiй чоловiк iз сумкою.

Орест представився.

– Старший сержант Ребрик! – вiдповiв полiцейський.

– А ви? – поцiкавився Гайовий.

– Микола. Я з жеку.

– Що ж, пiшли.

Потрiбна квартира знаходилася на четвертому поверсi. Лiфта, звичайно, у таких будинках не було, тому довелося пiднiматися своiми ногами.

Бiля потрiбноi квартири Гайовий кiлька разiв натиснув на кнопку дзвiнка.

– Вiдкрийте! – наказав Гайовий слюсарю.

Той мовчки поставив на пiдлогу сумку, дiстав звiдти iнструмент, один вигляд якого змусив Гайового засумнiватися в ефективностi кримiнального кодексу, вправно повозився iз замком, i вже за хвилину справу було зроблено.

– Прошу! – вiдiйшов убiк Микола.

Орест Гайовий обережно прочинив дверi.