Манускрипт з минулого

– І де твiй меч?

Не дочекавшись вiдповiдi (а, може, i не чекав на неi зовсiм), презирливо сплюнув собi пiд ноги.

Це не сподобалося якiйсь жiнцi, котра тримала у руцi невеликий кошик з гнучкоi лози. Видно, вона поверталася з недалекого звiдси базару i дорогою додому вирiшила подивитися на дивне дiйство. Жiнка дещо вiдступила вбiк, неначе боялася, що сердитий чоловiк плюне знову i на цей раз саме у неi.

– Чого ви причепилися? – невдоволено запитала вона. – Що вiн винен перед вами?

– Винен! – упевнено вiдповiв спiврозмовник.

– На його мiсцi я не стовбичив отак, як вiн, а дiстав би меча i показав цим зайдам, що ми тут господарi.

– То чого не показуете?

– Свое я вже вiдмахав! – злобно вiдказав чоловiк. – Ще за Лева Юрiйовича.

Тiльки тепер Лютослав зауважив, що у чоловiка правий рукав сорочки пустий i заправлений за мотузяний пояс. Вiн винувато потупив погляд, востанне подивився на штандарт польського короля – бiлого орла на червоному полотнi – i мовчки покинув невеликий натовп.

Вiн уже збирався завернути у найближчу вуличку, щоб якнайшвидше пiти додому, як несподiвано для себе наштовхнувся на Добромира, свого безпосереднього начальника.

– Добре, що тебе зустрiв, Лютославе! – тихо сказав вiн. – Пiшли зi мною!

– Куди? – запитав Лютослав.

– Пiшли. Дорогою скажу!

Лютослав не сперечаючись рушив за Добромиром. Той був вiд нього на вiсiм рокiв старший i мав репутацiю безшабашного рубаки. Проте Лютослав зауважив одну особливiсть Добромира: вiн нiколи нiчого не робив, не перебравши, здавалося б, усi варiанти.

Можливо, саме ця його здатнiсть виважувати усi ходи i берегла Добромира вiд смертi. А дивився кiстлявiй у вiчi (чи в ii пустi очницi) вiн не один раз.

Йшли мовчки. Проминувши вузьку вуличку, Добромир звернув налiво. Далi починалися безладно розташованi будинки, в яких добре ховатися дiтворi, але не ходити поважним дружинникам, хоча й без обладункiв i неозброеними.

– Куди ти мене ведеш? – не втерпiв Лютослав пiсля того, як вони перетнули ще якусь вуличку.

– Уже прийшли.

На здивування Лютослава будинок, перед яким зупинився Добромир, не мав нiякого стосунку нi до королiвськоi дружини, нi до магiстрату мiста. Але юнак пам’ятав, що тут жив Теодор Варра, один iз боярiв, котрi отруiли Юрiя Болеслава.

– Тут? – здивувався Лютослав.

– Так. І тебе там чекають, – пiдтвердив Добромир.

– А ти не пiдеш? – поцiкавився юнак.

Йому стало незатишно.

– Чекають на тебе одного.