Галицька сага. Майбутня сила

– Та вже не знаю, як вам сказати, – мовив Смоляр i коротко повiв про причину свого приiзду.

– Все так погано? – похмуро запитав Лiсович.

– Моя Олена тiлько скрушно похитала головою, коли зобачила Данила. Я би не тривожив вас, але всьо може бути!

Петро Лiсович подивився на дiтей.

– Возьмеш нас всiх? – запитав вiн. – Я не хочу лишати дiтей самих. Вони таке пережили, що не приведи Боже!

Так, учотирьох, вони поiхали до Перетина. Дорогою Якiв запитав священника, що, власне, сталося.

– То все Пiлсудський зi своею пацифiкацiею, – говорив Лiсович.

Вони саме проiжджали повз сплюндровану фiгуру. Отець Петро перехрестився i важко зiтхнув:

– Вам, певне, вiдомо, що лiтом по всiй Галичинi проходив саботаж. Украiнцi виступали проти листопадових виборiв, були пiдпали маеткiв, стодол, скирт. І в основному пiд то попали осадники. Ну i поляки того терпiти не схотiли.

– То ви думаете, що в тому виннi ми? – пiдозрiло запитав Якiв.

– Боронь, Боже, таке думати! Навiть якщо саботаж був причиною, то простi люди у тому не виннi! А постраждали найперше саме вони!

На щастя, приiхавши до розореного господарства Солтисiв (як, зрештою, всього Перетина), виявилося, що останньоi сповiдi ще не час, тому отець Петро здiйснив звичний у таких випадках обряд елеопомазання хворого.

Пiсля нього Лiсович заспiшив додому, адже i йому належало прибратися. Щоправда, перед тим, як Якiв вiдвiз священника додому, Василь Вовк, що також не залишав хати зятя, запитав:

– Що нам далi робити, отче?

Петро Лiсович подивився на нього, перевiв погляд на iнших.

– Зараз головне починити все! – сказав вiн. – І спасти збiжжя, бо кажуть, уже позавтра пiдуть дощi. А потiм вже можна i подумати, як нам жити дальше.

З тим отець Петро i поiхав. А пiд вечiр у Данила пiднялася температура, i вiн знову впав у безпам’ятство. Побачивши таке, Василь Вовк забрав онукiв до себе додому, а Орина з Галиною залишилися бiля хворого. Хотiли було, щоб i батько Данила Гнат пiшов з Василем, але той навiдрiз вiдмовився.

Так у тривозi минула перша нiч пацифiкацii. Постраждалi самi, перетинцi, тим не менше у першу чергу переживали за Данила Солтиса, який отримав найбiльше з-помiж них усiх. Бiльшостi селян було невтямки, чому Адам Павловський саме на ньому зiгнав свiй гнiв. Лише четверо перетинцiв – Семен Кандиба, Олекса Мороз, Кость Смолiй та Шмунь Гутман – знали справжню причину лютi поляка.

Вже коли криз минув i Даниловi принаймнi не ставало гiрше, саме Кость прийшов до нього.