Галицька сага. Майбутня сила

Але нам варто знати про всiх – i тих, хто ще нинi мае роботу: то для того, щоб ми знали, коли хтось стане безробiтним. Тих, хто бажае пристати на моi слова, ми зараз запишемо i вже будемо мати на увазi. Дай, Боже, щоб вам не знадобилася наша помiч, але треба бути готовим до всього!

Як з’ясувалося, тими, хто захотiв, щоб про нього знав «сам Гетьман», виявилися чи не всi прихожани церкви Святоi Трiйцi. Щоправда, записували лише чоловiкiв i лише по одному з сiм’i. Іван Кандиба похмуро спостерiгав за чималенькою чергою до столика, за яким сидiв напарник адвоката Середи, i на його обличчi Василь Мороз помiтив сумнiви.

– Щось не так, вуйку Іване? – запитав вiн.

– Я завжди тiкав вiд всякоi полiтики, Василю. Особливо тут, в Америцi. Я приiхав до Чикаго, щоб заробити й прогодувати свою родину. Як би ти знав, що тут було, коли у нас вдома вибухнула вiйна! Скiльки тут зразу стало товариств: «Сiч», «Украiна», «Самостiйна Украiна»… Сварилися так, що й вiйни не треба! – говорив Кандиба i признався: – Не люблю полiтики! А тут полiтика!

– Та гетьман поможе нам! – заперечив Василь.

Вiн крадькома подивився на чергу, неначе боявся, що йому не вистачить мiсця у списках. Цей погляд запримiтив Кандиба.

– Станемо! – сказав вiн i повiв молодшого товариша до iнших.

Черга просувалася досить швидко.

– Зараз найголовнiше – щоб нам помогли! – говорив Кандиба. – Я навiть готовий стерпiти те, що маю стати гетьманцем.

Але Василевi Морозу було однаково, ким вiн стане.

– Як вас звати? – запитав незнайомий «писар».

– Мороз Василь! – вiдповiв вiн.

– Звiдки ви приiхали? – було наступне запитання.

– З Польщi. Львiвське воеводство, Кам’янський повiт, гмiна Вишiв.

Писар акуратно записав це у зошит.

– Скiльки вам рокiв?

– Двадцять сiм.

– Сiм’я е?

– Так, жiнка Анна i двое дочок.

– Працюете?

– Нi.

Записавши це, писар сказав «Добре!» i жестом попросив Василя вiдiйти вбiк. До столика приступив Іван Кандиба.

Мороз не став чекати, коли звiльниться односелець, а одразу пiдiйшов до своiх. Анна з дiтьми стояла разом з жiнкою Івана Кандиби. Двi ii дочки – значно старшi, нiж Олусь i Марта, – з нетерпiнням споглядали за татом, коли вiн також пiдiйде.

Василь узяв на руки старшу Олусь, аж тут пiдiйшов i Кандиба.