Галицька сага. Ante bellum

Аж тут виникла iнша проблема: за всiма канонами церкви ховати належало на третiй день, тобто у Великодню недiлю. А оскiльки у цей день треба веселитися та радiти Воскресiнню, тому не прийнято вiддаватися печалi та здiйснювати панахиду, щоб не затьмарювати днi радостi. Зять Томи Юрiй Зозуляк, священник iз сусiднього Сорочина, дорогою до Перетина заiхав до свого друга отця Петра Лiсовича й домовився, що поховають тестя наступного дня, у суботу. Щоправда, той-таки канон забороняв здiйснювати панахиду у самiй церквi, де посерединi на спецiальному столику лежала виставлена для поклонiння плащаниця.

Тому Бiлецького поховали тихо, без церковного дзвону («Да молчит всякая плоть человiча…»[9 - Нехай мовчить всяка плоть людська… (церк. – слов.) – особливий пiсноспiв, що спiваеться у церквi пiсля виносу плащаницi i до Великодня.]). Пiсля похорону зазвичай збиралися у хатi, звiдки винесли покiйника, щоб пом’янути його, але була субота перед Великоднем, дехто з господинь ще не випiк паску, та й роботи у такий день завжди не бракувало, тому зять Юрiй Зозуляк запросив тих, хто проводив його тестя в останню дорогу, на дев’ять днiв.

На тому й розiйшлися. Розумiючи, що до завтрашнього ранку вже нiчого мати з сестрою не встигнуть зробити, Єлизавета залишила в хатi привезений нею кошик з необхiдними до завтрашнього дня продуктами i востанне поцiлувала маму.

Цей Великдень помiтно вирiзнявся вiд попереднiх хоча б тим, що пiсля «демаршу» уперше вiдвiдав батькiвську хату Михайло Панас, i не просто так, а власним транспортом, щоправда, не бричкою, а фiрою, до того ж запряженою лише одним конем. Вони чесно вiдстояли в церквi всю службу i великою сiм’ею – баба Феодора, батько Роман з Марiею, брат Дмитро та Михайло з Оленою i дворiчним сином Андрiем – дочекалися, поки отець Петро покропить iхнi кошики з припасами, i сiвши уже на двi пiдводи, рушили додому.

Дмитро вирiшив проiхатися на фiрi брата, адже по-справжньому вони так i не поговорили пiсля того, як пiвроку тому вiн повернувся з вiйська. Звичайно, i вiн, i батьки час вiд часу навiдувалися до Сорочина й знали, як живе iхнiй безпутнiй син, але ще жодного разу Михайло не вiдвiдував батькiвську хату. Зрештою, нiхто йому цього не забороняв, але iхати самому, без Олени, вiн не хотiв.