До побачення там, нагорі

Ну от, на свiтанку перед вiдправкою вiн дiзнався, що Едуард не хоче повертатися у Париж! Чи не так? Едуард написав у зошитi «так».

– Але ж це зрозумiло! – заспокоював його Альберт. – Спочатку не хочеться, щоб тебе бачили в такому станi. Усiм нам якось не по собi, так i е. От я, наприклад, навiть коли повернувся поранений з Сомми, також думав якийсь час, що Сесiль вiдвернеться вiд мене. Чесно, так i думав! Але батьки ж тебе люблять, вони не перестануть тебе любити, хоч тебе й потовкло добряче – не треба так нервуватися!

Але замiсть того щоб заспокоiти, його надокучливiсть ще бiльше роздратувала Едуарда.

З горла його вирвався киплячий вулкан, i вiн почав так смикатись, що Альбертовi довелося пригрозити, що вiн його прив’яже. Едуард трохи притих, хоч так само був схвильований i знервований. Вiн рiзко вихопив зошит iз рук Альберта, як оту скатертину зi стола пiд час сварки, i знову зайнявся калiграфiею. Альберт закурив ще одну сигарету i задумався над його реакцiею.

Якщо Едуард не хоче, щоб близькi бачили його в такому станi, то, може, i в нього е кохана дiвчина? Вiдмовлятися вiд цього – то вже занадто, Альберт цього не розумiв i обережно висловив свое припущення.

Зосереджений над своiм аркушем, Едуард вiдкинув його гiпотезу, як нав’язливу муху. Нiякоi дiвчини.

Але ж у нього е сестра. Треба буде ще бозна-скiльки часу витратити, щоб розпитатися про сестру. Ім’я прочитати неможливо. То й нехай – це ж не так уже й важливо.

Хоча справа i не в сестрi зрештою.

Власне, не такi вже й поважнi причини в Едуарда, треба спробувати достукатися до здорового глузду.

– Я тебе розумiю… – повернувся до свого Альберт. – От сам побачиш – з протезом все буде по-iншому…

Едуард знову нервуе, весь його бiль виходить на поверхню, вiн вiдкидае спробу порозумiтися i починае ревти, як божевiльний. Альберт стримуеться, поки може, вiн уже сам на межi власних сил, але потiм здаеться i робить йому укол морфiну. Едуард починае дрiмати, за останнi днi вiн прийняв багато доз. Якщо витримае, то його органiзм направду сталевий.

З самого ранку, поки вiн Едуарда збирав та годував (Альберт робив усе так, як його вчили: через маленьку трубку, вставлену в трахею, та невеличку лiйку повiльно наливав iжу так, щоб шлунок сприйняв ii). Едуард знову нервував, йому хотiлося встати, вiн не мiг влежати на мiсцi. Альберт уже не знав, що й робити. Хлопець схопив зошит i, написавши кiлька таких же незрозумiлих, як уночi, лiтер, постукав олiвцем по сторiнцi.