До побачення там, нагорі

Вiйна скоро закiнчиться, от вона i пише листи так, нiби все вже завершилося, i вже нi про що й говорити. В iнших е родини, до них постiйно приходять листи, а от у Альберта нiкого, крiм Сесiль, нема… Є ще, звичайно, мама. Але вона втомлюе бiльше, нiж всi решта. Їi листи схожi на ii балачки, коли вона могла все за нього вирiшувати… Усе це виснажувало, гризло, а що вже казати про загиблих товаришiв – про них Альберт прагнув не думати, а воно думалось. Вiн уже переживав моменти зневiри, але такого, як оце зараз, ще не було.

Саме тодi, коли йому треба було зiбрати всю свою енергiю. Вiн не знав, чому, але всерединi щось обiрвалося. Це схоже було на важку, як камiнь, втому. Уперта нехiть, пасивна байдужiсть. Так нiби вже ось вiн – кiнець. Коли вiн у це вплутався, то думав, що в час небезпеки можна вдати загиблого. Вiн просто впаде, можливо, зарепетуе вiд удаваного болю, скорчить мiну, нiби поранений у серце. А потiм треба лише полежати нерухомо i зачекати, поки все стихне. А вже вночi можна буде пiдлiзти до тiла мертвого товариша (насправдi мертвого) i забрати його документи. А потiм знову обережно, по-пластунськи, годинами, затамовуючи подих вiд найменшого звуку, вiн рухатиметься далi, поки нарештi не знайде дорогу, якою вирушить на пiвнiч (чи на пiвдень – залежно вiд ситуацii). А дорогою вивчить напам’ять всi данi нових документiв. А тодi натрапить на якийсь вiддалений загiн, де командир буде такий високий тип… Одне слово, як на банкiвського касира, Альберт мав геть романтичне мислення. І причиною цього, безперечно, були фантазii панi Майяр. Ще на початку збройного конфлiкту це наiвне бачення було у всiх. Вiн уявляв довкола стрункi загони в червоно-синiй унiформi, вони йшли бойовими порядками на охоплену панiкою ворожу армiю. Солдати шарпалися серед густого диму вiд снарядiв, виставивши вперед блискучi багнети на ворога, що панiчно тiкав. Альберт попрямував на цю вiйну нiби з книжок Стендаля, а опинився серед жахливого мiсива, де за день гинули тисячi, i так – упродовж чотирьох рокiв. Щоб це зрозумiти, треба було лише трохи пiдвестися i подивитися довкола ями. Тодi було б видно землю, геть позбавлену будь-якоi рослинностi, посiчену тисячами осколкiв, всiяну сотнями напiврозкладених трупiв, нудотний сморiд вiд яких супроводжував увесь день. Як тiльки довкола все стихало, з’являлися зграi здоровезних, як зайцi, пацюкiв, щоб вiдвоювати у мух поточенi хробаками рештки. Альбертовi все це було дуже добре знайомо, бо вiн сам був санiтаром в Еснi.