Чорна рада (збірник)

– Бiдна, – каже, – Турова голово! Я думав, ти тiлько жартуеш iзо мною по-давньому, аж тебе справдi заморочив нечистий! Лучче б менi довiку не женитись, нiж отее бачити тебе без пам'ятi i гласу!

А про те йому й байдуже, що молода його розливаеться слiзьми над iншим та взивае серденьком.

– Не знаю, пане гетьмане, – каже Шрам, – яке в тебе й серце, щоб возитись коло сього собаки!

– А що ж, батьку? Хiба так отее його й покинути?

– Да нехай би пропадав ледащо, як заслужив!

– Нi, батьку, вiн не так думав, виручаючи з бiди мою голову.

– Виручаючи з бiди голову! А тепер трохи не згубив тобi молодоi!

– Молода, батьку, знайшлась би й друга, а Кирила Тура другого не буде.

Леся дослухалась до його мови. «Дак от як вiн мене любить!» – подумала собi небога, i серце ii навiки од Сомка одвернулось.

Шрам тож посупивсь. Хоть i не сказав, да подумав: «Йому жаль сiчового розбишаки, а що мiй Петро лежить без пам'ятi, про те йому й байдуже».

А Сомку не байдуже було й про Петра. Упоравшись коло запорожця, кинувсь i сюди:

– Що пан Петро? Чи есть надiя? – питае в Шрама.

– Гледи вже, пане гетьмане, свого запорожця, – каже понуро Шрам, – а в пана Петра есть батько.

Та знявши з себе рясу i прип'яв до коней. Положили на рясу мiждо двох коней Петра да й повезли до подвiр'я, придержуючи.

– От де, синку, довелось менi колихати тебе у козацькiй колисцi! – каже, йдучи позад його, старий батько. – Не судив тобi Бог заквiтчатись смертними ранами за Вкраiну, а доскочив iх за чужу молоду!

Сомко хотiв положити в таку колиску й Кирила Тура, – не пожаловав своеi саетовоi опанчi,[94 - Саетовий – зроблений з саету – гатунок тонкого англiйського сукна; опанча – старовинний верхнiй одяг, що мав вигляд широкого плаща.

– Що це, – кажуть, – панове, ви хочете робити з нашим братчиком? Невже вiн такий сирота, що якби не городовi козаки, то отут би й оставсь на степу, звiрю та птицi на поталу? Нi, панове! Ще зроду братчик братчика у чужих руках не кидав.

Да, не дожидаючись довго, моргнули чорногорцевi, схопили Кирила Тура, один за плечi, другий за ноги, положили поперек коней перед собою да й помчались, як тii демони. Богдан Чорногор слiдом за ними.

А Петра везли тихою ступою, з обережнiстю.