Чорна рада (збірник)

 – Так се iз Низу такий вiтер вiе!

Да й догадавсь, що вже вогню пiдложено, уже тiлько роздуть, то й знiметься пожежа по всiй Украiнi. Серце в його зомлiло, як змiркував собi, що то з того може за лихо уродитись! Де дiлась зараз i вся досада на мiщан!

– Шановна громадо! – каже. – Не думав же я й не гадав, щоб кияне пошанували отак мою старiсть! Чи давно ж ми були в вас iз батьком Хмельницьким? Тодi ви з хлiбом-сiллю виходили до нас назустрiч, з плачем i радiстю нас привiтали; а тепер ось старого Шрама, що поруч iхав iз батьком Богданом, отак зневажаете!

– Панотченьку ти наш коханий! – каже йому Тарас Сурмач, бо зараз така мова його вгамовала.

 – Хто ж тебе зневажае? Чи се ж проти тебе, батьку, говориться? Є такii, що душать нас, узявши за шияку; а ти зроду нiкому злого не заподiяв. Не вважай на iх галас. Мало чого не бувае, що п'яний спiвае! Їдь собi з Богом, поклонись церквам Божим, та й за нас, грiшних, прочитай святу молитву.

А Черевань тим часом усе ждав, поки замовкнуть, бо не любив нiяких сварок; да ото, як побачив, що вже почав той гомiн утихати, виiхав iз-за Шрама да й каже:

– Казнае за що ви завелись оце, бгатцi! Дайте тiлько заглянуть нам хоч у одну церкву, а тодi я отут iз вами сяду i вже не знаю, хто переп'е мене в Киевi, опрiч пана вiйта.

Мiщане вже взяли свое: зiгнали трохи криком серце; а Череваня таки й любили, i шановали, бо був козак друзяка: уже кому чи яка нужда, чи що, то зарятуе й визволить. От i давай уже хоть коло сього леститись.

– Оце, – кажуть, – пан, так пан! Дай, Боже, i повiк таких панiв! Нема в нього нi крихти гордостi!

– За те ж йому Господь дав таку золоту й панiю, – казали деякi.

– За те ж йому дав i дочку краще маку в городi, – добавили ще iншii.

– Ну, пропустiте ж нас, коли так, – каже Шрам.

– Пропустiмо, пропустiмо ясних панiв! – сказав Тарас Сурмач да й розтовпив своiх гостей.

Розступились i дали проiхати верховим i ридвановi.

Довго iхав Шрам, понуривши голову: тяжко стало старому на душi.

Далi здихнув важко, од серця, да й каже, так нiби сам до себе:

– Вскую прискорбна еси, душе моя, i вскую смущаеши мя? Уповай на Господа!

А Черевань, iдучи поруч, прислухавсь, що вiн собi мимрить.

«Е, – думае, – отже, мабуть, вражi личаки справдi допекли йому. Треба його розважити».

– Бгате, – каже, – Іване! Удар ти лихом об землю! Чого таки тобi журитись?

– Як чого? – каже Шрам. – Хiба не чув, що на умi в сих мугирiв?[59 - Мугир – мужик. (прим. авт.