Чорна рада (збірник)

– Чим же тебе шанувати, вельможний пане?

– Нiчим не треба, Тарасе.

– Як то нiчим? – здивовавшись, каже Сурмач. – Хiба зарок положив?

– Не зарок, Тарасе, а, прибувши до Киева, всяк християнин повинен перше поклонитись церквам Божим.

Не такiвський же був i Тарас, щоб угомонивсь одразу.

– Добродiю мiй, – каже, – любезний! Коли б я знав, що така менi на старiсть буде честь од пана Шрама, то враг мене вiзьми, коли б я засурмив вам хоч на один приступ! Хiба ж ти не рад моему Тарасковi, що не хочеш по-порськати його пелюшок? Тобi, мабуть, байдуже, чи виросте з його добрий козак, чи закорявiе, як жидовча!

– Рад я йому з щирого серця, – каже Шрам, – пошли йому, Господи, щасте й долю; тiлько ж не та пора тепер, щоб гуляти напiдпитку.

– Та на добре дiло, добродiю, завсiди пора. Дивись, скiльки возiв коло хати! Нiхто не одцуравсь моеi хлiба-солi. Інший на ярмарок брався, iнший у гай по кiлле, iнший з пашнею до млина; та отже, коли припало пильне дiло, що треба привiтати нового чоловiка, то нехай ярмаркуе собi хто хоче, нехай свинi лазять у город, а жiнка рве на собi волосся, – тут ось треба запобiгти, щоб новому чоловiковi не гiрко було на свiтi жити.

А то скаже: «От у мене батько такий-сякий був! Поскупивсь iсправити як слiд родини, а тепер i iж хлiб пополам iз слiзьми!»

– Одумайся, Бога ради, Тарасе! – каже Шрам (уже йому докучило слухати п'яне верзяканне). – Чи до речi ж отее чоловiковi, приiхавши до церков Божих, до мощей святих, застряти на хрестинах?

– Та що ти, куме, коло нього панькаеш? – сказав хтось iзбоку товстим голосом.

 – Хiба не знаеш, що се таке? Знай нас, панiв! От воно що! Сказано – кармазини. Цебто вже наш брат iм не кунпанiя, – от воно що!

Як сказав, то наче iскру в порох укинув. Усi так i загорiлись, бо мiщане вже давно на городове козацтво да на старшину важким духом дихали.

– Е, пек же його матерi! – закричало десятеро разом.

 – Так ми тiлько тодi кунпанiя кармазинам, як треба виручати iх iз-пiд кормиги лядськоi?

– Пхе, – каже господар, – якого ж чорта нам коло них панькати?

– К дияволу кармазинiв! – загукала громада, роздродившись, як бугаi. – Вони тiлько вмiють бряжчати шаблями; а тодi де були сi брязкуни, як безбожний Радзивiлл загуркотав iз гармат у городськi ворота?

Закипiв же й Шрам, почувши такi речi.