Чорна рада (збірник)

Се дiло святе: зробiмо ж i ми попредкiв-ськи.

Знала Череваниха, що сказати: так i посадила Шрама, мов горщок од жару одставила.

– Ну, брате Михайло, – каже вiн Череваневi, – благословив тебе Господь дочкою, да не обидив же й жiнкою.

– Га-га-га! – каже Черевань. – Еге, бгате! Моя Мелася не зневажила б себе i за гетьманом.

– По сiй же мовi да буваймо здоровi! – каже Череваниха, пiднiсши гостям по кубку.

– Щоб нашим ворогам було тяжко, як добре мовляе мiй сват! – каже Шрам.

– А дiти нашi нехай отак вибрикують! – додав Черевань, бризнувши з кубка на стелю.

– Амiнь! – каже Череваниха.

На тiм i застряло сватанне. Старi вже бiльш i не згадували, бо i в Череваня, i в Шрама була така думка, що ще поспiють з козами на торг. Не так думав Петро: вiн зараз догадавсь, що Череваниха б'е на якогось iншого зятя, да й сама Леся iм гордуе. І вже йому тодi здалось, що нi для чого бiльш i на свiтi жити; а на душi така пала туга, така печаль, що й сказати не можна!

Леся, викрутившись iз того сватання, зникла в свiтлицi i не ввiйшла на вечерю; а пiсля вечерi зараз порозходились на спочинок.

Старого Шрама i Божого Чоловiка положили в свiтлицi, а Петро по-козацьки лiг у садку пiд чистим небом.

Не знаю вже, яково-то йому пiсля того сватання спалось. Як же вернувся вранцi до свiтлицi, то Божого Чоловiка вже не було в компанii: поплентавсь дiдусь iще до схiд сонця iз Хмарища. Усi повдягались у довгi подорожнi сукнi i ждали тiлько старого Шрама. Той, стоя перед образом, дочитував своiх молитов.

По стiнах i по полицях у свiтлицi не видно було бiльш нi дорогоi зброi, нi срiбних кубкiв; бо в тую неспокiйну старосвiтщину, одлучаючись, не кидай було плохо дома нiчого, а ховай по тайниках, по пiдземних скарбницях.

Старий Шрам звелiв синовi сiдлати конi; як ось i Василь Невольник виiхав iз-за садка з ридваном. Погодив тодi Бог козакам надрать у своiх ворогiв усячини, що не один старшина, мов який дука,[43 - …мов який дука… – багач, багатiй.] iздив ридваном. Блищали мiдянi, позолотистii герби на ридванi в Череваня; миготiла в очах дорога горорiзьба[44 - Горорiзьба – горельеф.

] – леви, струсевi пiр'я, булави з бунчуками; а тих, може, перевелось i кодло, що сими гербами величались…

Мати з дочкою сiли в ридван, а Черевань не покидав-таки козаковання – поiхав на прощу верхи. Шрам iз ним держав перед того поiзду.

Петро хотiв iхати поруч iз верховими, да й сам не знав, як оставсь коло ридвана, мов прив'язаний. Їде сердега мовчки i голову понурив.