Поза межами болю

І бiлiють, мов срiбнi острови серед сiрого моря мряки, то чорнiють стрiмкими обривами скель над безоднями, то пiдносять гордо i грiзно кам’яне чоло до хмар.

А там недалеко на крайнебi гори-велетнi сховали бiлi голови в чорних хмарах, а iх темнi, гранiтнi стiни, роздертi в титанiчнiй боротьбi стихiй, навислi над пропастями великанськi звали, брили i строми, являють собою образ безмiрного знищення й руiни.

З снiжних верхiв, з чорних обривiв, з пропастей, з кожноi скелi i з кожного закутка визирае бездонна глибiнь грози, суму й безнадiйностi.

Та проте здаеться, що дух руiни не завершив ще свого дiла знищення. Могутнiй володар тих диких безвiстей – мороз скував i приспав його i все кругом закляв.

І серед реву боротьби й нищення небо, гори, земля – все нараз замовкло i скам’янiло.

Та серед цiеi заклятоi, скам’янiлоi тишi небес, хмар, гiр i глибини царить якесь повие грози й таемне ожидання.

Хмари до хмар, гори до гiр притулилися в нiмiй тривозi i наче шепчуть до себе:

– Хтось небаром явиться…

Хто це буде? Що це буде?

Чи оркан струсне горами й безоднями?

І порве всi iскри життя, яке аж тут заблукало, в божевiльний вир, i одним ударом усе загасить, усе розiб’е, розтрощить та кине у тьму небуття, в безодню нiчогостi?

Вже довго вони блукають по албанських безвiстях.

Два невiдступнi товаришi: голод i мороз ведуть iх на стрiчу смертi.

В останнiх днях загнiздився в iх душi третiй i найтяжчий ворог: безнадiйнiсть.

Вiд десятьох днiв вони вже нiчого не мали в устах.

Нема вже диких овочiв, нi трави, нi хопти, нi кори з дерева.

Тiло з них майже зникло.

Останки обшарпаного одiння висять на них, мов купа брудного й замерзлого лахмiття на кiстяках.

Ноги, опухлi з голоду й зимна, здебiльшого обвинутi онучами, якi щораз розлiзаються, доки зовсiм не облетять.

І не одна людина йде по замерзлому снiгу босонiж.

У них уже ледве видно слiди обличчя.

Замiсть щiк двi ями, мов двi глибоко розкопанi могили.

Лице покрите, здаеться, не шкiрою, лиш якоюсь чорно-сiрою, землистою поволокою, що схожа на плiснь у грибiв.

На лицi кожноi людини довга борода, розкуйовджена, помервлена, як помарнiлий, розтоптаний бур’ян на розоранiй скибi.

– Очi сховалися глибоко в лобi.

Шукають душi, щоб разом iз нею покинути останки тiла, нужденну, розвалену тюрму.

Однi очi погасли, другi блищать гарячковим огнем i виразом недалекого божевiлля.

Коли одна людина гляне в лице другiй, здригаеться.