Прапороносці

Вийшли з-пiд накриття, i Козаков став крутити цигарку.

– А боги в них такi, як i в нас, – зауважив вiн, спiдлоба поглядаючи на бiлий хрест iз розп'яттям. – За що ж його розп'яли?

– То цiла iсторiя, – стримано сказав Черниш, одначе розповiдати не став.

– Отже… вперед на захiд?

– Марш!

І вони рушили. Липка глина набиралась на чоботи, i стало важко йти.

– Важка земля, – зауважив Козаков, хмурнiючи. – Там було легше.

Озирнулися ще раз. Очi Черниша засвiтились i поглибшали.

– Мати Вiтчизно! – мимоволi вирвалось у нього по-юнацькому дзвiнко й урочисто.

– Жди нас, – сказав сержант. – Або повернемось з перемогою, або ж… не повернемось зовсiм!

Вони почали спускатися з кряжа, i рiдна сторона швидко зникала за горбом.

Обабiч шляху лежали незнайомi поля, перекраянi вузькими довгими нивками.

– Аж дивно бачити такi клаптики, – сказав Козаков. – Невже i в нас колись було так?

Черниш мовчки дивився на злиденнi смужки, що сумно п'ялися по пiдгiр'ю.

– Все ж я не такою уявляв собi Європу, – признався Козаков. – Думав, що тут суцiльнi мiста i села, де з людьми не розминешся, – так скрiзь перенаселено. Все iм територiй не вистачае… А в них, здаеться, села рiдшi, нiж у нас в Донбасi.

Хлiба, змитi дощем, яскраво зеленiли. Понад самим кюветом виструнчились гiнкi стебла, однаковi, незлiченнi, як солдати. Знову розгодинилось, показалося сонце. До самого села не трапилося жодноi живоi душi, тiльки де-не-де кам'янi хрести бiлiли над шляхом i написанi вугiллям дороговкази на них всi були зверненi на захiд.

У селi хати, з повибиваними вiкнами i дверима навстiж, наче ждали когось. Але нiхто не входив до них, тiльки шмигали сюди й туди здичавiлi без господарiв коти. По центральнiй вулицi села численнi написи, вкриваючи стiни згори й донизу, нiмо свiдчили, що тут недавно пройшла велика життерадiсна армiя. На стiнах ще залишився ii веселий вiдгомiн: «Васька i Колька, доганяй!», «Балабуха з биком у Бухарестi!»[2 - До Бухареста ще сотнi кiлометрiв ворожоi територii.

Л-> Л – > — i велика стрiлка на захiд.

Зненацька серед пустого села гучно вдарив бубон, зацигикала скрипка. Пiд облупленою нужденною хатою з'юрмилися бiйцi, теж iз тих, що наздоганяли своi частини. На призьбi, затиснувши бородою скрипку, сидiв старий циган, бiля нього кучерявий лупатий юнак з бубном.