Прапороносці

Брянський послав майже половину роти носити звiдти мiни на вогневу.

Як темний караван тiней, брели в темрявi бiйцi з ящиками на плечах, щоразу падаючи, коли поблизу снаряд впивався у твердий грунт. Хаецький, маючи напрочуд тонкий слух, завжди перший ловив наростаючий свист снаряда, або шавкотiння важкоi мiни.

– Летить! – вигукував вiн, а сам уже падав, припадав до землi, як осiннiй лист. – Патку мiн, патку! Спина йому збiгалася брижами. Чомусь був певний, що мина обов'язково вгвинтиться йому в поперек, як свердел.

Не в ногу, не в руку, а саме в поперек. Там пiд сорочкою аж холодок ходив, а Хома грiб руками землю i, обламуючи нiгтi, шепотiв:

– Пронеси!

Трахкало десь збоку. Над головою хурчали осколки опадали, гупаючи, мов грушi. Тодi Хаецький перший енергiйно пiдводив голову, випнувши вуса вперед. – Онде-го впало! – повiдомляв вiн, неначе iншi цього не бачили. – Най його крах вiзьме!

– Пiднiмайсь! – командував Черниш, який вiв бiйцiв. Вони мовчки висаджували вантаж на плечi один одному i, горблячись пiд важкою ношею, рушали далi.

– Всi йдуть?

– А то.

Це вже був iхнiй четвертий рейс у цю нiч.

– Покурити б, – сказав хтось, iдучи за Чернишем. Напередоднi наетупу бiйцi одержали тютюн.

Поблизу, врiзаючись у висоту, пролягала якась порожня траншея, i Черниш дозволив зупинитись у нiй на перекур.

Вже було за пiвнiч. Бiйцi, склавши ящики понад бруствером, щоб потiм легше було висаджувати на плечi, присiли в траншеi. Враження бою i тяжка нiчна робота втомили iх. Але коротка передишка, безпечнi стiни траншеi швидко повернули бiйцям втрачену жвавiсть.

Кожен полегшено вiдчув себе пiд надiйним захистом землi. Заяснiли на днi рову зiрки цигарок, розв'язались язики, почулися жарти. «Як, зрештою, небагато треба людинi, – мимоволi подумав Черниш, – щоб вона вiдчула себе задоволеною, втiшилась, засмiялась».

– У нас був румунський комендант, по-iхньому – претор, – чувся в темрявi спiвучий веселий голос Хоми Хаецького. – То я до нього день при дню ходив, аби вiн повернув менi корову, а вiн теж виявився впертим: день при дню мене шмагав.

А ти все-таки ходив?

А я ходив, бодай йому й кiсточки дрiбненько рознесло.

– І повернув?

– В обидвi руки… За налигач i повiв десь у свiй Букарешт.

– Ласiй, видно, був до молока та сметанки!..

– Ниньки при Дунаi де-небудь твоя корiвчина пасеться…

– Впiзнаю – вiдберу.

– Втiкаючи, вони спiвали: «Антонеску дав наказ— всiх румунiв на Кавказ. А румуна не дурной – на каруцу i домой».