Прапороносці

Спокiйно, розважливо тече розмова.

– Дивись, Іване, – каже один, лежачи на животi i погладжуючи шкарубкою долонею травинку, освiтлену мiсяцем. – Дивись, i тут росте спориш! Зовсiм такий, як i в нас.

– Земля скрiзь пiд нами одна.

– І сонце над нами однаково свiтить…

– Ходив я сьогоднi, братцi, по обiд через траншеi першого батальйону. Ой леле! Там цiле пiдземне мiсто спорудили. Якби не указки, заблудився б, як у лiсi. Одна стрiлка в ту роту, друга в ту. Та – на БеО, а та – в ленкiмнату.

– Добре, що е указки.

– Що воно значить оте наше «ел»?

– Може, Ленiн?

– Попав. То прiзвище нашого генерала, командира дивiзii.

– А як же його?

– Скажуть…

– А коли хто спитае?

– Скажеш – людина, та й усе. Людина теж на «ел» починаеться…

– Недавно румунешти на наше БеО наступали. Але там молодцi, не розгубились: пустили в самi траншеi, а потiм перебили майже всiх саперними лопатками.

– Бувае, чого ж… Братова приймила приймака, а вiн без ночi не тутешнiй, пожив три днi, та й шукай вiтра в полi…

– А чули, що розвiдники гомонять? Буцiмто скоро пiдемо наступати.

– Як ходив я вчора з старшиною на склад, то добре все собi окмiтував. Ой, скiльки там гармат за. горою, – не годен перерахувати! А хлопцi все такi буцматi та, видно. бувалi. Вже кажуть, тi iхнi доти всi в нас на картах зазначенi. І кожен мае свiй номер i навiть кличку.

– І кличку? То вже брешуть.

– І вже пристрiляний кожен дот. Як почнуть артпiдготовку – кожна батарея знае, по якому iй цiляти.

Та по тому, а та по тому, гатитиме йому в лоба, аж поки-вiн i не лусне!

– Снаряди iх не беруть. Сюди Малиновський тисячу лiтакiв пустить. Щоб на кожен дот i лiтак.

– Кажуть, нiбито цi доти тягнуться вiд самих Карпат аж до Чорного моря. Всуцiль, як ота лiнiя Маннергейма.

– Це iм нiмецькi iнженери набудували.

– Падлюки! У мене хату пустили з димом.

– А я замурував був у хижi дочку вiд Германii, то в управi так шмагали, що – вiрите? – шкура на менi полопалася.

– Признався?

– Дзуськи!

– А мого Василька не чути.

Був у Рурi десь, а тепер i зовсiм не чути. Розвезли, розмикали наших дiтей по всенькому свiту. Всiм вони гарнi, доки молодi, та здоровi, та цвiтуть, якмак… Шукай тепер, а де шукати? Може, давно вже розбомбили союзники.

– Кому яка доля, братцi!..

– Руки я, звiсно, не хотiв би збутися, бо то дуже кепсько – адже я тiльки двi зими до школи ходив, одною головою важко було б жити. А без ноги, iй-право, не страшно.