Прапороносці

Шия в нього по-дiвочому красива, нiжна й така бiла, наче вiн нiколи не виходить з цiеi землянки на сонце.

– Менi вже дзвонили вiд «хазяiна», – продовжуе командир роти i, подаючи руку Чернишевi, теж бiлу й тверду,

рекомендуеться: – Гвардii старший лейтенант Брянський.

Вони сiдають на брустверi бiля входу в землянку i, обмiнюючись незначними запитаннями, пильно вивчають один одного. У Брянського юнацьке вродливе обличчя з тонкими рисами, безкровне, але не худе. З-за довгих бiлих вiй уважно дивляться голубi, без блиску, очi.

Передвечiрнi сутiнки спадають у лощину. Попiд насипом строем проходить взвод з лопатами, ломами й кайлами на плечах. Важко гупаючи, бiйцi зупиняються навпроти Брянського. Кремезний, товстолиций лейтенант хрипким басом доповiдае командировi мiнроти, що перший взвод повернувся з робiт. Брянський, з туго перетягнутим станом, з бiлявою пишною чуприною, стоiть, облитий променями призахiдного сонця. «Як соняшник у цвiту», – думае Черниш про нього. Брянський, уважно вислухавши рапорт, питае, чи не забули часом лопат на мiсцi роботи.

Записуе, скiльки кубометрiв викопано. Нарештi дозволяе розпустити взвод. Черниша знайомить з лейтенантом Сагайдою, командиром першого взводу.

– Ти також ванькою-взводним? – цiкавиться Сагайда, оглядаючи Черниша без церемонiй. – Давай, давай, буде, врештi, i менi полегкiсть…

– Пiсля вiйни, – додае Брянський.

Пiшли оглядати вогневу позицiю. Вона, розгалужуючись, як корiнь, на всi боки, розкинулась попiд насипом ячейками i ходами сполучень.

В ячейках, вкритi маскувальними сiтками, стоять мiномети, уважно дивляться в ясне румунське небо. Бiйцi, здебiльшого вусатi, статечнi чоловiки, загледiвши офiцерiв, зриваються на ноги i завмирають в готовностi.

Вони з останнього поповнення, яке Брянський сам добирав i сам навчав, поки стояли в оборонi. Бiйцi – переважно вiнницькi, подiльськi, надднiстрянськi колгоспники – слухнянi й працьовитi. Тут були односельцi, сусiди, навiть двое братiв. Усi вони трималися вкупi, жили ще спiльними спогадами про домiвку та про запасний полк.

Ще кликали один одного на ймення:

– Агей, Хомо!

– Що-бись маеш казати?

– Де ти запорпав паклю? Так, нiби питае:

– Де ти поклав вила?

Здавалось, вони так цiлим колгоспом i прийшли сюди i, замiсть орати або сiяти, взялися за кутомiр-квадрант, за нову, незнайому науку. Проте вони ii опанували досить хутко, i Брянський був цiлком задоволений своiми вусатими вихованцями.