Книга Застою. 1965–1976

 – так само м’яко заперечив чоловiк i знов звернувся до хлопчика: – Отже, давай-но кажи, чого тобi треба?

– Та я, власне… – Василько проковтнув грудку, що пiдступно застрягла в горлi, однак все ж наважився i мовив: – Я власне, вiршi пишу i хотiв би, щоб iх якийсь вiдомий поет почитав. А ми тут класом нещодавно…

– Навiть тут, в санаторii вiд цих юних обдарувань немае спокою! – не витримала жiнка. – Вас, юних талантiв, багато, а мiй Володя – вiн один. Вiн унiкальний, а ти, хлопчику… ти поки що невiдомо хто i збоку бантик!.

– Марiйко, я тебе прошу! – посмiхнувся Сосюра. Однак тут знов заговорив хлопчик:

– Та, власне, я збирався показати своi вiршi iншому поетовi – товаришу Тичинi. Нам… нашому класу, тобто до Киева екскурсiю влаштовували, ми з ним… з Тичиною спецiально зустрiчалися. Та я йому не…

Василько несподiвано замовк.

– Що ти «не»? Що там у вас сталося? Давай-но кажи вже, якщо почав, – наказав поет.

– Я товаришу Тичинi не повiрив.

– Не повiрив?! – здивувався Сосюра i знов звернувся до дружини: – От бачиш, Марiйко, Тичинi цей молодий чоловiк не повiрив.

– Знаете, коли наша екскурсiйна група зустрiлася з товаришем Тичиною, то вiн почав говорити, що треба любити Партiю, любити Ленiна, що ця любов допоможе митцевi стати на едино можливий вiрний творчий шлях. І щоб ми робили все, як вiн написав у вiршi «Партiя веде».

– А-а-а… хiба це аж такi поганi поради?

Василько набурмосився, не надто люб’язно подивився спочатку на поета Сосюру, потiм на його дружину, потiм пробурмотiв:

– Нi-нi, мабуть, товариш Тичина все вiрно порадив.

– Ти чула, Марiйко? – вигукнув у захватi поет. – Тичинi вiн не повiрив, тодi як менi, очевидно, навпаки довiряе. Хiба ж не так?

– Володю, ми цього хлопчика вперше в життi бачимо. Отямся!..

– У мене тут мама прибиральницею працюе, я прийшов iй допомогти, щоб вона якнайшвидше закiнчила i додому пiшла. А звати мене Василем.

– Отакi справи, Марiйко!.

– А ти, Володю? – в голосi поетовоi дружини вперше прослизнули жорсткi нотки. – Хiба тебе життя милувало?

– А я, Марiйко, життям не наляканий, я життям побитий. Разом iз тобою. А тому давай-но зробимо наступне…

І пiсля невеличкоi паузи мовив:

– У мене тут iз серцем негаразди.