Книга Застою. 1965–1976

] – то хулiгани обережно вiдтягнули його на рiчковий лiд i, сонного, вкинули дупою в ополонку. Тодi через переохолодження п’яничка серйозно застудив нирки i кiлька мiсяцiв мочився кров’ю. До речi, бешкетники це знали, отож навмисно вишукували кривавi вiдмiтини на заснiжених задвiрках, а знайшовши – гукали до товаришiв:

– А ходи-но поглянь, як Бокал кров’ю насцяв! Бокал сцить кров’ю до нас iз любов’ю!.. Бокал сцить кров’ю до нас iз любов’ю!..

Владька Нiдзелiнський бешкетував таким чином разом з усiма… але рiвно до того разу, коли вертаючись додому пiзнiм серпневим вечором, провалився у вiдкритий каналiзацiйний люк, який випадково забули помiтити попереджувальною позначкою.

З каналiзацii його витягнув не хто iнший, як безхатько Бокал-Бобокал, який сидiв неподалiк i насолоджувався одеколоном «Шипр», ковтаючи його манюсiнькими (щоб розтягнути задоволення) порцiями просто з горлечка флакона.

Вiдтодi хлопець не тiльки припинив брати участь у знущаннях над п’яничкою, але й почав захищати його вiд витiвок.

Наслiдки не забарилися: почалися сварки з товаришами.

– Ти що?! Цей же Бокал-Бобокал – вiн же справжнiй доходяга! Подохне, то нiхто й не згадае добрим словом, – обурювалися бешкетники.

– Та хоч би я згадаю, бо вiн мене з люку витягнув, коли я туди провалився, – цiлком резонно заперечував Владька.

– То що, ти такий самий, як i п’яничка цей, га?! Мабуть, вiд тебе тхнуло не гiрше, коли безхатько тебе з каналiзацii витягнув…

– Та пiшли ви всi в сраку!..

– Сам пiшов туди й не повертайся!.

.

Насамкiнець розсварилися всерйоз i надовго. І, як виявилося згодом, п’яничка Бокал-Бобокал це помiтив! Хоча очiкувати подiбноi прозорливостi вiд нього було не варто. І тим не менш, якось неквапом вертаючись зi школи, Владька почув позаду невиразне белькотання:

– Ти як думаеш… з чого се я… п-п-п’ю?.. Га-а-а?..

Озирнувшись, побачив безхатька, який стояв, ледь помiтно похитуючись вiд вiтру, що дув йому в обличчя. Справдi, якби вiтер вiяв у протилежному напрямi, хлопець давно б уже унюхав п’яничку, вiд якого завжди смердiло неймовiрною сумiшшю запахiв немитого тiла, сечi та «Шипру» одночасно.

Але тепер доведеться вiдповiдати, бо хоча Бокал-Бобокал i належить до покидькiв, проте все ж таки старший за вiком.

– Звiдки менi знати, чого ти п’еш?.. – Владька несподiвано замислився й додав за кiлька секунд: – Себто ви…

– Бо життя у мене таке! Життя, так… Воно, хлопче… знаеш…

– Не знаю i знати не хочу, – похмуро пробурмотiв хлопець.