Книга Застою. 1965–1976

Очно – бо колись давно нинi покiйний голова Киiвського мiськвиконкому товариш Давидов неодноразово запитував заслуженого будiвельника товариша Бугрима: мовляв, яким боком до вашоi iнiцiативноi групи товаришiв, що чинить запеклий спротив замиванню Бабиного Яру, причетний такий собi архiтектор Каракiс?! Але тодi вони ще не встигли зазнайомитися, хоча саме прiзвище й посаду Харитон Якимович запам’ятав.

І вже коли у четвер, 29 вересня цього року, бiля узголiв’я засипаного (нарештi все ж таки не замитого, а поступово засипаного землею!) Бабиного Яру зiбралися на стихiйний мiтинг найсмiливiшi кияни… коли перед цим стихiйним зiбранням виступили як Іван Дзюба, так i Вiктор Некрасов… Тодi хтось почав декламувати пронизливу до нервових дрижакiв, до мимовiльних слiз поезiю Євтушенка:

Над Бабьим Яром памятников нет.

Крутой обрыв, как грубое надгробье.

Мне страшно.

Мне сегодня столько лет,

как самому еврейскому народу.

Мне кажется, сейчас –

я иудей.

Вот я бреду по древнему Египту.

А вот я, на кресте распятый, гибну,

и до сих пор на мне – следы гвоздей.

Мне кажется, что Дрейфус –

это я.

Мещанство –

мой доносчик и судья.

Я за решеткой.

Я попал в кольцо.

Затравленный,

оплеванный,

оболганный.

И дамочки с брюссельскими оборками,

визжа, зонтами тычут мне в лицо…

Саме в цей момент до мiтингувальникiв почали наближатися мiлiцiонери, якi до того тупцювали неподалiк. Промовець, який читав вiрш Євтушенка, перелякано замовк, зате обурено загомонiли iншi:

– Не заважайте!.

– Дайте нам вiдзначити роковини!..

– Сьогоднi ж кругла дата – двадцять п’ять рокiв!..

– Чверть сторiччя вiд початку розстрiлiв!..

– Та майте ж ви совiсть!..

– Ви радянськi люди чи нi?..

– Як не роздуплилися на пам’ятник, то дайте ж хоч так пом’янути!..

Але мiлiцiонери продовжували насуватися. Як раптом перед ними вийшов якийсь чоловiчок у дiловому костюмi, худий, блiдий i довготелесий, та мовив трохи засиплим голосом:

– Спокiйно, товаришi, спокiйно! Я представляю мiськвиконком i маю заявити наступне… Заявити цiлком офiцiйно, так би мовити.

– Чого-чого?.. Що ви таке кажете? – пролунало з натовпу.

– Я кажу, що йдучи назустрiч вашим, товаришi, побажанням, був проведений конкурс архiтектурних проектiв на найкращий пам’ятник жертвам фашистських бузувiрiв.