Книга Застою. 1965–1976

], i що ж ти можеш сказати з цього приводу? – спитав найстарший з них товариша, який намагався хоч якось захистити вiд дощу величезною чорною парасолею iх обох.

– Навiщо мене запитувати? Немовби сам не розумiеш, до чого воно йде.

– А чого ж не розумiю? Все дуже навiть зрозумiло.

– Тодi не мене турбуй своiми запитаннями, а от хоч би учня свого.

– Мене? – негайно озвався наймолодший з чоловiкiв.

– Вас, Анатолiю, звiсно ж, що вас, – пiдтвердив той, кого Йосип Юлiйович Каракiс по-простецькому назвав Авою.

– Я все ж таки вiрю, що попри прикметнi ознаки, що так i кидаються в очi, ваш пам’ятник все ж таки буде встано… встановле…

Вони саме оминули кущi й завертали з парковоi дорiжки лiворуч на асфальт тротуару, коли особливо потужний порив вiтру мало не вирвав невеличку парасольку з рук наймолодшого.

– Маете на увазi те, що напис немовби закреслено? – про всяк випадок перепитав Каракiс.

– Саме так, – кивнув Анатолiй i звернувся до вусаня: – Дякую, що допомогли з парасолею, iнакше б менi мокнути довелося.

– Нема за що, – пробуркотiв той не надто люб’язно.

– Пробачте, хiба я вас чимось…

– Нiчим ви мене не образили й не зачепили навiть, – так само нелюб’язно продовжив той. – Просто я терпiти не можу отаких «пластилiнових» людей, здебiльшого молодих, як-от ви.

– Як-як ви сказали, Харитоне Якимовичу?! «Пластилiнова» людина?.. – перепитав Каракiс, намагаючись захистити вiд пронизливого вiтру вухо долонею, приставленою до скронi кiвшиком.

– Саме так, «пластилiнова», – кивнув той. – І прошу мати на увазi, що подiбних субчикiв я зустрiчав не тiльки на фронтi, але й, на жаль, в мирному життi також. Причому, можете вiрити або не вiрити, з одним таким «пластилiном» я перетнувся саме на цiй маруднiй справi.

– З Бабиним Яром?..

– Точнiше, з Куренiвкою, – Харитон Якимович мимоволi стишив голос, хоча через буяння негоди тепер його слова було важко розiбрати.

– Стривайте, стривайте, – Каракiс мимоволi стишив ходу, тим самим затримавши всю компанiю, – здаеться, я навiть знаю, про кого ви говорите! Його звуть… звуть його… М-м-м… Як же його звати, справдi?!

– Ходiмо, Йосипе. Навiщо пiд дощем мокнути? – супутник спробував вiдволiкти Каракiса вiд роздумiв.