Книга Застою. 1965–1976

Опасиста, завита на дрiбонькi кучеряшки Вiта була поштаркою за професiею (точнiше, за мiсцем роботи), а вiднедавна стала по життю ще й матiр’ю-одиначкою. Нi-нi, формально чоловiк у неi був – штампувальник заводу «Ленiнська кузня»[7 - Нинi – суднобудiвельне приватне акцiонерне товариство «Завод “Кузня на Рибальському”».] Вацлав Менжик. Молодi люди збиралися жити довго i щасливо, разом отримали квартиру в новозбудованiй «висотцi» на Набережно-Хрещатицькiй вулицi.

Однак коли позаторiк, окрiм старшого сина Любомира, в iхньому сiмействi народився ще й молодший Мар’ян, батьки доволi швидко вiдчули дефiцит коштiв.

Щоб подолати скруту, Вацлав загорiвся iдеею завербуватися на алмазну копальню кудись в Якутiю, кинувши рiдний завод.

Вiту не цiкавило, що таке кiмберлiтова трубка «Мир», де конкретно вона знаходиться та iншi подробицi. Вона заперечувала загалом:

– Ну Вацику!.. Нормальнi люди що завгодно готовi вiддати, аби лишень до Сибiру не потрапити, а ти туди сам прешся. Тобi там що, медом намазано?

– Вiтусю, але ж в Якутii неабиякi грошi свiтять! – резонно заперечував чоловiк.

У вiдповiдь вона лише скрушно зiтхала.

Перший рiк заробiткiв минув добре. Вацлав надсилав додому грошовi перекази регулярно. Задоволена дружина обставила iхню двокiмнатну квартирку новими, взятими в розстрочку румунськими меблями, придбала, знов-таки в розстрочку, i пральну машину, i транзисторний радiоприймач «Селга» (це вже без розстрочки), записалася в довжелезну чергу на телевiзор «Рубiн»[8 - Випуск першого в СРСР крупносерiйного телевiзора з дiагоналлю екрана 43 см «Рубiн» було розпочато в 1965 роцi.

], який нiбито ось-ось мав з’явитися в ЦУМi…

Як раптом у сiчнi цього року Вацлав припинив надсилати листи i грошi. Лютий минув у напруженому чеканнi. Коли ж Вацик не привiтав любу Вiту з Мiжнародним жiночим днем (хоча нi за час залицянь, анi за сiм рокiв шлюбу нiколи не забував про «священну» дату 8 Березня), поштарка забила тривогу, написала до якутського селища Мирний купу листiв, зверталася до мiлiцii…

А наприкiнцi травня з Мирного до Киева повернувся товариш Вацлава, який повiдомив, що той покинув алмазну копальню ще в сiчнi, разом з п’ятьма iншими вiдчайдухами перевербувавшись на якусь нову роботу.

На яку саме? Хтозна! Вiд тiеi пропозицii вiдгонило явною авантюрою, отож на вiдмiну вiд колишнього штампувальника, його товариш на гачок не потрапив. Натомiсть шестеро вiдчайдухiв з Мирного виiхали – i бiльше нiхто про них нiчого не чув.