Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни

Проводивши друзiв на кухню, поставила перед ними двi фiлiжанки на блюдечках зi словами:

– Пригощайтеся, хлопцi, кавою з цукерками i вершками, а ми будемо готовi хвилин через тридцять.

– Знаемо ми вашi жiночi тридцять хвилин! – пробурчав Антон Семенович. – Збирайтеся швидше, бо на електричку не встигнемо.

– Оце нас четверо буде, не бiльше? – про всяк випадок спитав Леонiд Семенович. – Невже в Киевi бiльш нiкого з наших нема?

– В ІЕЗ iменi Патона працюе Костя Нехай. Пам’ятаеш такого?.

– Авжеж пам’ятаю! Лише сьогоднi вночi згадував. І що ж вiн?..

– На симпозiумi в Єреванi. Севка Чорнозуб на хiмiка вивчився, працюе в якомусь там НДІ на лiвобережжi в Дарницi. Але його саме зараз, немовби навмисно, у вiдрядження запроторили.

– А у нього сестра ще була, здаеться.

– Так, Рита Чорнозуб. Тепер вона Волкова. В Москвi живе.

– Менi потiм нагадаеш про неi, спробую Риту розшукати, – кивнув Антон Семенович. – Отже, це все?..

– Є ще Мишко Дубяга… – Галина Павлiвна помовчала трохи й додала, раптом опустивши очi: – Однак його все одно що нема.

– Як це?

– Збожеволiв вiн, у психлiкарнi живе давно й безвилазно.

– Мишко?! Як?! З чого це раптом?! – посипалися запитання.

Однак Галина Павлiвна лише зiтхнула:

– Там такий жах стався, що краще перед дорогою не згадувати. Давайте я колись окремо розповiм. Потiм… А поки що ласуйте кавою з цукерками.

– А ви збирайтеся швидше, – нагадав Леонiд Семенович i додав: – Що ж до Мишка Дубяги, то моя дружина, як лiкар-психiатр, можливо, щось про нього i знае.

– Льоню! Я ж просила iншим разом.

– Ну гаразд, давай iншим разом.

Однак не встигли чоловiки допити каву i з’iсти по парi цукерок, як на кухню вийшли Оксана Кирилiвна i Галина Павлiвна… себто просто Ксюша i Галя! Адже обидвi були одягненi по-молодiжному: в джинси, картатi сорочки, куртки i кепки.

– Ну, ось ми i готовi! І мiж iншим, пiвгодини ще не минуло… – з викликом мовила господиня помешкання й додала: – Нумо, хлопцi, на вихiд! На нас чекають великi справи.

Чоловiки дивилися на них, нiбито вперше побачивши.

– Я говорив тобi, що треба вдягатися по-похiдному, – пробурчав Леонiд Семенович, – а ти менi весь час твердив про офiцiоз… От поглянь на дiвчат: немов на пiкнiк зiбралися, а ми – як на прийом у посольствi!..